У «Ниви-В» є багато відданих вболівальників. Але серед них є одна особлива – Маша Куранова. У минулому сезоні вона єдина, хто у другій лізі відкатав, як кажуть вболівальники, «Золотий сезон», не пропустивши жодної гри ані в дома, ані на виїзді. Марія була присутня і на кубковій грі у Ромнах, і на усіх матчах турніру ім. Закарлюки, і на товариському матчі з «Арсеналом», накатавши поїздами, автобусами, попутками та навіть пішки в цілому аж 9096 кілометрів. Пропонуємо Вашій увазі інтерв’ю із Машою.
– Машо, коли ти почала вболівати за «Ниву»?
– Батько привчав мене до футболу з семирічного віку. А на сектор до ультрас я ходжу вже чотири роки. Тоді ще грала ФК «Вінниця».
– Що тебе, дівчину, притягує до сектору ультрас?
– Перший раз на сектор мене запросив знайомий – прийти, подивитися. Я пішла без особливого ентузіазму, просто було цікаво. Але атмосфера, в яку я поринула, більше не відпустила мене, і я вже не могла не піти наступного разу. Ті емоції, ті переживання, вся та справжність, яка існує на секторі – її дійсно не можна передати словами.
– З твоїх слів можна зробити висновок, що головне – затягнути людину на стадіон перший раз. І тоді є ймовірність, що вона, як і ти, стане палким прихильником команди. І так можна буде підняти відвідуваність домашніх матчів?
– Так. Часто люди просто не знають, що у Вінниці є Великий футбол. Тому дуже правильно було б розповсюджувати безкоштовно квитки по учбовим закладам, щоб залучати на трибуни більше молоді.
– Як зародилася думка відкатати «Золотий сезон»?
– Я завжди намагалася не пропускати матчі «Ниви-В». Перед початком сезону я подумала: якщо вийде «відкатати» «Золотий сезон» – це буде круто. Але конкретно такої цілі спочатку не було. І вже буквально після першого виїзду в Маріуполь, де була дуже важка гра, я зрозуміла, що хочу отримувати ці емоції. Це класно. І я зрозуміла, що я вже не можу без цього.
– Ти єдина в другій лізі, хто катав «Золотий сезон»?
– Був ще один хлопець з Херсона. Але його команда знялася, і він не зміг закінчити сезон. Більше, на скільки мені відомо, ніхто не «катав».
– Що найважче в організації виїзду?
– Зазвичай вся важкість полягала в тому, як туди дістатися. Адже у нас дуже багато команд з таких сіл, що туди не завжди навіть маршрутки їздять, не те, що прямий потяг. Так, наприклад, до Горностаївки нам довелося близько 15 кілометрів подолати пішки. Але в тому і полягає романтика виїзду. Весь кайф в цьому.
– Які виїзди були найважчими?
– У Зорю (Одеська область) важко було дістатися. Ніхто не знав, що туди ходить, який розклад. Та навіть в самій Одесі нам ніхто не міг підказати, як туди дістатися. Більшість місцевих взагалі не знали, що таке село існує. Навіть вже в самому селі у нас були проблеми знайти стадіон – бо у них там є дві арени. І не всі місцеві знали, що у них є футбольна команда.
Теж саме і в Горностаївці. Там немає не те, що Інтернету, а навіть нормального мобільного зв’язку. Ми не могли запустити навігатор та дорогу шукали навмання. Важким був також виїзд в Петрове. Точніше, матч був «в передмісті», в селі Володимирівка. Спочатку ми, двоє дівчат, доїхали потягом до Олександрії. Потім автостопом, змінивши чотири машини, дісталися того самого Петрово. І вже там дізналися, що клуб «Інгулець» організовує доставку вболівальників автобусом до Володимирівки. Але той автобус на сорок хвилин запізнився. Одним словом, суцільні нерви.
– Яким чином ти поверталася назад додому з різних міст?
– Як коли. Якщо нас було мало – команда забирала вболівальників своїм автобусом. Але коли нас було багато – шукали варіанти, як самим дістатися Вінниці. Але інколи буває таке, що квитки додому є лише на другий, чи третій день після гри. Така проблема в нас була у Новій Каховці. Ми ледь там не застрягли на дві доби, але все владналося.
– Чи були такі виїзди, коли ти була єдиною вболівальницею з Вінниці?
– Ні, таких не було. Найменше – це нас було двоє. На «Інгулець-2» зі мною поїхала Марина, а у Нікополь – «Груша».
– Як вас приймають у різних містах вболівальники суперника?
– По-різному. Дуже по-різному. Є такі, що просто цікавляться: «А навіщо ви їздите? В чому прикол? У вас що, немає інших справ?». Дуже часто після гри підходять вболівальники суперника, тиснуть руку, кажуть: «Молодці, що приїхали! Гідна підтримка свого клубу!». Було таке, що навіть тренери суперника підходили, гравці. Цікавились, як добралися, як назад будете діставатися. Бувала і агресивна поведінка. Ми чули й нецензурну лексику і погрози. Це було в Нікополі, де ми вдвох «заряджали», в Горностаївці, в Ромнах…
– Який у тебе настрій був перед останнім виїздом у Івано-Франківськ?
– Якось навіть і не вірилося, що сезон завершується. Що це останній виїзд. Наприкінці першого кола була дуже велика моральна втома. Адже після кожної домашньої гри ти вже відразу думаєш про наступний виїзд. Чим та як можна доїхати? Хто ще готовий їхати? Тому я майже постійно жила організацією цих виїздів. Але вже після першого тижня міжсезоння відчула, як мені цього не вистачає. Тому зараз просто не хочеться вірити, що сезон завершився. Сили були ще «катати й катати».
– Але ж можна дивитися який-небудь інший футбол по телевізору?
– По телевізору я не люблю дивитися футбол. Не ті відчуття, не ті емоції. До того ж не цікаво дивитися, коли грають чужі для тебе команди. Набагато цікавіше дивитися як грає твоя команда, як вона прогресує. Наша «Нива-В», порівняно з першим колом, дуже сильно змінилася в кращу сторону.
Матеріал надав Л. Загоруйко