– Стефане Михайловичу, Ви грали у Вінниці зовсім недовго. Всього два роки…
– Спочатку я хочу розповісти, як я потрапив у Вінницю. Я грав за ужгородську «Верховину» і вже мав поступати до університету. Бо тоді не брали в армію, якщо навчаєшся в університеті. Але мене випередило львівське СКА, яке тренував тоді Шапошніков. Він постійно переглядав молодих гравців, які грали у львівському військовому окрузі і мав можливість забрати до себе в команду молодь через повістку. Я отримав повістку, щоб з’явитися на наступний день до військкомату з паспортом та речами. Пішов до тренера Михайла Михалина. І він сказав, щоб я їхав до Вінниці. А я не хотів грати за військову команду. А, по-друге, СКА грало у Другій лізі, а Вінниця – у Першій. У Вінниці на той час вже грав Янош Габовда, мій земляк. І Михалина знав, що ще минулої зими, коли вінничани були на зборах на Закарпатті – мене запрошували до «Локомотиву».
Я відразу купив квиток і вже вночі був у Вінниці. Тоді ж телефонів мобільних не було, у Вінниці ніхто навіть не знав, що я приїду, і ніхто мене не чекав. Я у чергового по стадіону перебув до ранку. Потім мене вже завели на стадіон, показали все і прийняли в команду.
Так я почав грати у Вінниці. Я відразу поступив до вінницького педагогічного інституту і так оминув армію. То вже був інший військовий округ і начальник команди Коєман взяв це питання під свій контроль. І все зробив, щоб я залишився у Вінниці. І я хочу сказати, що цей перехід до вінницького клубу став для моєї футбольної кар’єри великим трампліном. Бо хто знає, як би склалося у львівському СКА. Там тоді була сильна команда. І, може, мене б і не ставили на ігри. А тут у Вінниці я за два роки набрався досвіду, показав себе. І мене запросили до «Чорноморця», де тренером став все той же Шапошников, який раніше тренував львівських армійців. Хлопці у Вінниці з розумінням віднеслися до такої ситуації. Імре Лендєл, який грав у «Локомотиві», сказав, що Шапошников любить таких як я, що дотримуються режиму, не вживають алкоголю, не палять і порадив їхати до Одеси. «Він там зробить з тебе людину» – сказав Імре. І я пішов у «Чорноморець». Точніше можна сказати втік. Бо я тоді у Вінниці був капітаном команди.
А мені ще взимку 1968 року одесити пропонували перейти до них. Тоді я відмовився. Кажу, що я не можу так, я ж капітан команди у Вінниці, і перше коло відіграв за «Локомотив». Але хлопці мені кажуть, що якщо я почну грати у другому колі за «Локомотив», то я вже не зможу до кінця сезону перейти до Одеси. Такі тоді були правила. І порадили не їхати потягом, щоб мене не зняли з вагону по дорозі, а летіти літаком. Тоді я вперше і в останнє летів на кукурузнику АН-2. Маршрут «Чернівці – Вінниця – Одеса». Хлопці купили квитка та відправили мене. Я залишив форму та полетів в Одесу.
Але мене відразу не змогли заявити, тому що мене федерація спочатку дискваліфікувала. В «Совєтському спорті» надрукували статтю про мене «Пора обрєзать крилья «лєтунам». Цю статтю написав завідуючий відділом агітації та пропаганди вінницького обкому партії. Ну і він там написав, що я, капітан команди, напередодні відповідальної гри втік з команди і якщо через рік-два я так само втечу з «Чорноморця». То нехай одесити не ображаються, бо вони самі так мене навчили. Вийшло, що він як у воду глядів. Бо через два роки, я в Одесі капітан команди і мені пропонують перейти до київського «Динамо». Я відмовлявся, але мене визивають у Київ до Кулика, який тоді був головою спорткомітету України. А я не міг не піти. Бо голова обласного спорткомітету каже, що його виженуть з роботи, якщо я не прийду до Куліка. Я пішов, щоб розповісти, що я не хочу переходити з «Чорноморця». А Кулік мені говорить: «Всі кращі таланти України переїзжають до Києва. Художники, письменники, спортсмени щоб якнайкраще представляти Україну на найвищому рівні. І тобі, Яноше, потрібно переїзжати». Я не міг йому перечити, і так я опинився в київському «Динамо».
Але повернемося до переходу в «Чорноморець». Звісно що з подачі партійного керівництва Вінниці федерація футболу дискваліфікувала мене, заборонивши таким чином мені грати за одеситів. Це затягнулося на пару місяців, але згодом все вирішилось. І в педагогічний інститут я перевівся з Вінниці до Одеси. Але Вінниця у моїй футбольній кар’єрі відіграла чи не основну роль. Я набрався там досвіду. Там грали Трояновський, Петров Міша, Востров – чудовий воротар, Онисько, Левченко, Габовда. Це були чудові висококласні футболісти, у яких було чому повчитися. І я тоді молодим хлопцем 19-20 років. Граючи поруч, набрався досвіду та дозрів до Вищої ліги. Вінниця залишила мені найкращі спогади.
– Саме місто чи запам’яталося?
– По Вінниці тільки найкращі спогади. Річка гарна протікає. Квартиру через півроку мені дали на Київській понад річкою. Поруч жив Імре Лендєл і ми з ним часто на наступний день після гри (у нас був вихідний) ходили на пляж, купалися, загоряли. Таке беззаботне життя було. Гарне життя, гарні дівчата на пляжі.
Вболівальники ходили на стадіон, любили нас, а ми – їх. Перший рік як я грав у Вінниці (1967 рік) – команда дуже добре грала, і майже на всі матчі був повний стадіон.
Тоді практикувалися на початку сезону зустріч з вболівальниками. Проводили її прямо на стадіоні, на трибунах. І тоді це все проходило дуже скромно та тихо. Тренер розповідав про плани, про завдання, які ставляться, представляли новачків. Потім відповідали на питання вболівальників. Але все було без пафосу. Радянська влада не дозволяла когось сильно вихваляти, навіть якщо людина на те заслуговувала. Придавлювала влада.
Але я все ж вибачаюся перед вінницькими вболівальниками. Я розумію, що підвів їх та команду. Але я хотів грати у вищій лізі. До того ж «Локомотив» пішов на спад. З Москви взяли тренера Каричева. Але у нього щось не вийшло. Гравці пішли з команди. Габовда та деякі інші. Відповідно команда слабо йшла. Ми були в середині турнірної таблиці, нижче середини. А я хотів рости.
– Вам довелося у Вінниці грати з багатьма відомими футболістами. Що ви можете про них сказати?
– Валентин Трояновський. Великий футболіст, великий майстер. Те, що він робив на футбольному полі, на тренуваннях, неможливо описати словами. Те, що Лобановський піднявся до вершин футбольної слави, як футболіст – то більша заслуга Трояновського (коли вони разом грали у київському «Динамо»). Валентин під ним хавом грав і снабжав Лобановського м’ячами. Як Гаррінча і Пеле. Тільки м’яч у Трояновського – він відразу кидав Лобану. Сабо в одному з інтерв’ю говорив, що тренер перед грою якісь там настанови дає, щось розказує, а Лобан при виході на поле говорить Трояновському: «Валік, давай як завжди». Тобто «корми мене». Валентин був дуже технічним, поле добре бачив. Сам був невисокого зросту, тому не міг боротися за верхові м’ячі, але внизу він був професором. Підкрутки, закрутки, прийом м’яча… Тоді простіший був футбол. Прямі удари. А Трояновський вже тоді вмів робити багато чого. Зупинить м’яча «на підйомі» і трибуни шаленіють, плещуть в долоні. Зараз це норма. А тоді простіший футбол був. Великий футболіст, але алкоголь його погубив.
Юрій Гільдєєв, центральний захисник. Ми з ним грали в останні роки. Бо спочатку з Валентином Левченко грали. Він хавом був. Але у Юрія швидкості вже не було, важко йому було, не встигав вже. А на лівому фланзі Кулініч грав. Такий невисокого зросту, але швидкий дуже був, шустрий. У 1967 році Коєман зібрав збірну Першої ліги, то Кулініч і я потрапили до тієї збірної. Ми тоді поїхали в Ташкент тренувалися, мали поїхати в якесь турне до Африки. Але там пішли революції і все відмінилося.
Александров був хорошим півзахисником, «Мотороллєром» його називали, невисокого зросту, шустрим був. Антон Востров – хороший воротар був. Команда взагалі тоді була хороша у 1967 році. Потім щось пішло «не так».
– А те, що пішло щось «не так», то чия провина?
– Від тренера багато чого залежить. Як підготувати команду, як укомплектувати. Але тоді ще багато провідних футболістів покинули команду, Янош Габовда та інші. Важко сказати, чия провина.
– Які ще спогади по Вінниці?
– Там у центрі був ресторан, здається «Україна». То ми, коли мали вільний час, там бували. І обідали, і вечеряли. Добре там готували. Заливний язик та риба заливна. То ми там з земляками проводили час. Взагалі календар напружений був. Через три дні гра. Вільного часу мало. Але на наступний день після гри у нас був вихідний. І я з земляками, Лендєлом та іншими, ходили на пляж, купалися, загоряли. А потім знову ж таки в «Україну».
– Вболівальник на пляжі вам не докучали?
– Так щоб сильно, то ні. Знали нас, впізнавали. В основному молодь. Підходили, інколи щось запитували, автографи брали. Особливо було приємно, коли після перемоги підходили, дякували за гарну гру.
– Після того як залишили Вінницю, з гравцями підтримували зв’язок?
– Ні. Тому, що я для Вінниці був ніби ізгой. Я ж ніби втік з команди. Я розумію, що тоді підвів Вінницю. Я не дуже й хотів переходити до Одеси. Але тоді стояло питання «або тепер, або ніколи». Мені так і сказали, що якщо я зараз не перейду, то потім кликати не будуть.
– Дуже хочу ще вас запитати. Ви грали центральним захисником. І вважались доволі жорстким захисником. Але при цьому всьому за всю ігрову кар’єру отримали всього дві жовтих картки. Дивовижно та неймовірно, але як вам це вдалося?
– Це майстерність та повага до суперника. Мені часто приходилося грати персонально з гравцем. Особливо в «Динамо». Так, я був жорстким захисником. Точніше я б навіть сказав ціпким. Я добре грав у відборі. Вмів робити правильно підкати. А чому? Тому що мене цьому навчили в юнацькій школі ужгородської «Верховини». Там був тренером старий мадяр Федак. І він мене навчив, коли ти борешся вверху, руки мають бути вниз на 45°. А не так як тепер, що ліктями зуби один одному вибивають. Коли суддя бачить, що у тебе руки внизу – він ніколи не дасть тобі попередження. І ще, коли нападник йде в атаку а я проти нього захищаюсь, я маю спеціально одну сторону захистити і змусити його піти в іншу сторону. І, звісно, зустрічати суперника не на прямих ногах, як тепер багато хто робить. А на півзігнутих. Щоб швидко стартувати ліворуч або праворуч. Цього мене ще з дитинства навчили старі мадярські тренери. А в ті роки румунська школа футболу була дуже сильна. Ну, і я виховувався в християнській сім’ї, і ніколи не намагався навмисне травмувати суперника.
– Як Ви тоді можете прокоментувати вчинок Зідана, який у 2006 році головою вдарив в груди італійця?
– З боку Матерацці то була підла провокація. Проти такого великого футболіста, який грав свій останній матч, так вчинити, а потім ще гордитися цим вчинком. Це просто підлість. Так не годиться поводити себе.
– А хто був вашим кумиром?
– Коли я тільки починав грати у «Верховині», мені дуже подобалось, як грає Василь Турянчик. Мені навіть пощастило виступати разом з ним. Якесь там свято було і була гра проти ветеранів київського «Динамо». Я вже тоді грав за ветеранів і Турянчика випустили у другому таймі хвилин на 15-20. То ми з ним в парі грали у захисті. А коли я був молодим, то дивився, як він грав, по телевізору. Василь був різностороннім футболістом. І вверху добре грав, і у відборі, підігрував класно. Справжній боєць. І хава міг зіграти і «волноріза». І характер у нього такий був, що нікому не програти, майстер захисту та підстраховки. Він був для мене еталоном захисника. Ми потім спілкувалися з ним. Він був тренером в Ужгороді, а я інспектором.
– А чому Ви саме захисником стали?
– Ще буквально на перших моїх тренуваннях Федак сказав мені, що я буду грати у захисті. Можливо тому, що я не поступався в єдиноборствах. Тоді ж не було ні щитків, ніякого захисту. Йде противник на стик, стикнулися – він лежить, корчиться, а я підхопив м’яча і побіг далі. Я якось чи не відчував тої болі, чи не придавав їй значення. Так я грав ще з дитинства, з чотирнадцяти-п’ятнадцяти років. Стійкий був в єдиноборствах, не поступався. Жорсткий був, але не грубий.
– За всю свою ігрову кар’єру Ви забили всього один гол. Чому так мало і чи не було у вас заздрощів до тих, хто забиває?
– Ну у київському «Динамо» і при Севідові, і при Лобановському була така тактика, що крайні захисники багато підключались до атак (Трошкін, Матвієнко) а два центральних (Фоменко та я) завжди залишались в захисті і перекривали всі зони. Це ще, коли я з Сосніхіним в парі грав, то він міг мене одного в захисті залишити і піти на правий фланг до «бабушок-кухарок» там. Отримати м’яч, пофінтити, бо він нападником колись був. Тобто це була така тактика, що два центральних захисники завжди залишаються позаду. І нам це на установках постійно повторювали. А виконання установок – то вже наш обов’язок. Я це розумів і ніколи не шкодував.
– З ким з тренерів подобалось працювати?
– Шапошніков у «Чорноморці» для мене дуже багато зробив. Хороші тренування були і індивідуально ми працювали. Різні вправи на тренуваннях. Бо я ж тоді три місяці не міг грати за «Чорноморець» через дискваліфікацію федерації футболу.
– Я з яким формулюванням Вас тоді дискваліфікували?
– Так за те, що я втік з команди з Вінниці. А з яким формулюванням, то я і не знаю, ніхто не докладував тоді. Тоді як було – Федерація засідає, читає ту статтю в газеті і приймає рішення про дискваліфікацію. Спочатку, здається, дискваліфікували мене до кінця сезону, але Шапошніков (він же сам москвич) порішав, все щоб через три місяці дискваліфікацію зняли.
-Повертаємося до тренерів…
– Ну у Вінниці вже менше приділялось уваги індивідуальним якостям, більше працювали над командною тактикою, колективними діями. Ну і Лобановський, звичайно. Великий тренер, що там скажеш. При Лобановському ми перебудувались. Раніше при Сосніхіні ми в лінію грали. Зараз грають в лінію і кажуть, що це нова тактика. А яка ж вона нова, як ми ще тоді так грали. Так от, коли прийшов Лобановський, то він перебудував гру у захисті з персональною опікою, як в кращих командах Європи. Я став грати переднього центрального захисника, а Міша Фоменко – заднього. Чистильника, так би мовити.
– А що ви можете сказати про ставлення Лобановського до гравців?
– Професіонал, звичайно. Але людини вже немає… Я критикував його, можливо, Ви читали. І на передачах Гордона, і в газеті його. Він цінував майстерність гравців. Але ніяких поблажок не було нікому. Жорсткий, вимогливий, як Дзержинський. Але справедливий. Але якщо він сказав, що воно біле, то воно мусило бути білим.
– Коли Ви були гравцем, як тоді були справи з договірними іграми?
-Ми тоді могли зіграти на потрібний результат, щоб допомогти нашим українським командам. «Карпатам» були потрібні очки, щоб залишитись у вищій лізі – ми грали внічию.
-Яка гра найбільше запам’яталася?
– Ну, звичайно, перша гра на Суперкубок з «Баварією». І не тому, що ми там класно зіграли. А в першу чергу тому, що це був найважливіший матч. Суперкубок. Вище вже немає в клубному футболі Європи. Лобановський поїхав на три дні раніше, щоб подивитися їхню гру. Особливо Мюллера. І напередодні гри він мене підізвав та каже: «Стьопа, завтра перша гра з «Баварією». Для тебе на полі не має існувати нічого, крім Мюллера. Ти маєш рухатися, як він, бути його тінню. Для тебе не існує на м’яча, ні поля. Існує тільки Мюллер. Ніяких підключень і обережно біля штрафної. Щоб ніяких штрафних, бо у них є кому пробивати. Він вправо – ти вправо. Він вліво – ти вліво. Він на лавку – ти на лавку. Якщо Мюллер не заб’є – ніхто не заб’є. Ну і коли ми вийшли на поле, я до нього причепився і справився з цією задачею. Він не забив і не мав практично жодного шансу, але отримав жовту картку. А Блохін забив супергол і ми виграли 1:0. У німецькому журналі KICKER після гри писали «Решко посадив на п’яту точку Мюллера, а київське «Динамо» – «Баварію». А потім вдома переграли їх 2:0. Але переживання були дуже сильні. Особливо перед першою грою. Тоді нас зібрали з партійним керівництвом. Нам розповіли, що вся країна святкує нині тридцятиріччя перемоги над фашизмом, і ми маємо теж перемогти. Така агітаційна робота з нами проводилась. Ну і ми там виграли. А вдома вже грати було спокійніше. Перед своїми вболівальниками, на своєму стадіоні. Так що ці ігри за Супеккубок є для мене найважливішими, так би мовити вершиною моєї кар’єри.
– Про що Ви жалкуєте, що зробили не так? Чи, можливо. жалкуєте, що не зробили того?
– Ні. Я в своєму спортивному житті ні про що не жалкую. Добре, що я втік з Ужгорода до Вінниці. Мене приютила Вінниця і дала хорошу школу. Добре, що я потім втік у «Чорноморець». Бо невідомо, як би склалася моя доля, якщо я б залишився. Якби мені дали можливість щось змінити в своєму житті – я б нічого не міняв. Тому що все, що я робив, врешті привело мене до вершини футбольної кар’єри. Я грав за збірну України. Я грав за найкращий клуб України і всієї Європи. Адже у 1975-му році київське «Динамо» було визнано кращою командою у світі серед всіх ігрових видів спорту. Тому мені немає за що шкодувати.
-З ким із партнерів за вашу ігрову кар’єру вам було найкомфортніше грати?
– Звичайно, грати у київському «Динамо». Там з усіма було комфортно грати. Команда була тоді дуже дружна. На полі ми би друг за друга горло перегризли. А в реальному житті, звичайно, по два-три чоловіка дружили. Знаєте, чим вищий рівень спортивний і інтелектуальний – тим менше спілкування між собою. Тому, що кожен – великий. Нікому нічого не скажеш.
-Свою першу професію Ви отримали, закінчивши художньо-ремесельне училище. Працювали по цій спеціальності?
– Так. У 1964-му році я закінчив училище. і пів року працював в Ужгороді на фанерно-меблевому комбінаті. Тоді я не думав, що буду професійно грати у футбол. Я думав більше про роботу і грав на першість області у команді нашого комбінату. О восьмій ранку вже за станком. Тоді ми виготовляли крісла для кінотеатрів. Кроїли, шліфували, готували до збирання. А потім мене вже запросили до ужгородської «Верховини».
– Ваші батьки, як віруючі люди, були проти захоплення футболом. Як вдалося їх переконати?
– Вони не те, щоб були проти. Мене ніхто не бив, не забороняв. Батько просто вважав футбол несерйозним заняттям. Приїхав якось дід по матері і запитує:
– Що ти робиш? Чим займаєшся?
– Граю у футбол, – відповів я.
– Ну футбол – це добре. Але ЩО ТИ РОБИШ?
– Це і є моя робота.
– А за що тобі гроші платять?
Але коли я пішов уже професійно грати у футбол, то у батька вже ніяких питань не було. І дякую батькам, що виховали мене порядною людиною.
– Син не пішов у футбол?
– Син Стефан починав займатися футболом в групі 1976 року народження разом з Сергієм Шевченко. Грав за юнаків «Динамо», потім в «Оболонь» його взяли в Першу лігу. Але тоді нормальних зарплат не було у футболістів, злидні. І мені вдалося його переконати поступити навчатися на юриста.
Наприкінці хочу сказати, що все, що я маю – то я маю завдяки київському «Динамо». Але хочу сказати, що багато цеглин у фундамент цих досягнень було закладено у Вінниці. Я в «Динамо» отримав звання заслуженого майстра спорту, став чемпіоном СРСР, виграв Суперкубок, був призером олімпійських ігор, закінчив Вищу школу МВС, став полковником міліції (до речі, раніше самого Лобановського) та професором. І головне – маю повагу вболівальників. А Вінниці бажаю мати достойну команду!
Спілкувався Олег Семенов