На одній з останніх ігор у Вінниці минулого сезону ми йшли разом з Леонідом Креймером після гри та ділились враженнями. По ходу розмови Леонід сказав: «Я з 1958-го року вболіваю за нашу вінницьку команду. З першої гри. І всі ці роки маю одну мрію – хоч раз поїхати на виїзну гру разом з командою».
Я розповів про цю розмову та про цю мрію президентові клубу Артуру Загорульку. Він з захопленням та розумінням віднісся до цього питання та відразу сказав, що він організує для Леоніда такий виїзд до Одеси в останній грі сезону проти «Реал-Фарми». Команда поїде туди на два дні, з ночівлею, і він візьме на себе всі організаційні та фінансові питання – поселення в готель та повний пансіон. Дякуємо клубу та особисто Артуру за розуміння та таке ставлення до ветеранів-вболівальників.
На наше прохання Леонід поділився своїми враженнями від тієї поїдки.
– Леоніде, перше запитання. Як твоя дружина сприйняла таку звістку, що у тебе є можливість поїхати з командою на виїзд?
– Дружина спочатку стала мене відмовляти від тієї поїздки: «Навіщо воно тобі потрібно? Аж в Одесу! На два дні! Як ти витримаєш цю поїздку?». Бо у мене тоді якраз ноги почали боліти, спина теж. Але я відповів, що є ще кілька днів підлікуватися і це ж в кінці-кінців моя мрія. І коли мені ще випаде така нагода. І вона погодилась. Але я ще думав, що можливо, я прийду вранці до автобуса і подивлюся, як буду себе почувати. Якщо будуть трішки проблеми, то запитаю у Загорулька, чи можна мені все таки НЕ їхати. Бо, можливо, там на мене все забронювали і буде дуже погано, якщо я не поїду. Але сам собі сказав, щоб я не надумував собі проблем, збирався та їхав. Дружина намастила мені ноги мазями, дала трохи коньяку з собою на всяк випадок, трохи грошей. Та я пішов зранку до автобуса, бо на восьму тридцять вже потрібно було бути на місці.
– Як тебе зустріли вранці?
– Я дуже переживав, як до мене поставиться команда та керівництво. Коли прийшов до автобуса, почав шукати Артура Загорулька. Але його ніде не було. Тут до мене підійшов наш адміністратор Гена. Запитав, чи це я маю їхати з командою та потім завів мене до автобуса і вказав, де я можу сісти. Мені виділили аж два місця.
Я влаштувався, хлопці нормально до мене віднеслися, ніхто не проти, щоб я їхав. І ми виїхали. Потім, десь після десятої ранку, ми зупинилися біля якогось ресторанчику, і хлопці пішли снідати. А я не йду, мені соромно. Підходить до мене Олена Колос і запитує, чого я стою, не йду снідати. А я кажу, що не знаю, чи можна мені, чи ні.
– Мене звати Олена, – каже вона. – Геннадій з нами не поїхав, тож доручив мені вам допомагати. Так що можете звертатись до мене по всім питанням.
– А як Вас по батькові? – запитав я.
– Для вас просто Олена. Йдемо снідати…
Посадила мене біля себе. З нами ще сиділи водій та помічник лікаря. І один футболіст, але я не запам’ятав, хто. Сніданок був гарний. Велика тарілка каші, відбивна, як моя голова, салат, компот. Я половину тільки з’їв, не зміг більше. Дивлюсь, Олена теж залишила, не доїла. Я запитую, чи можна залишити, не доїсти. Вона посміхається, каже, що звичайно, якщо не можете доїсти – залишайте. І поїхали ми далі. Їхали аж до Одеси. І відразу на стадіон «Іван», де мала відбутися наступного дня гра. Там вже нас чекав президент Артур Загорулько. Всі пішли до нього вітатися, і я пішов. Він потис мені руку і запитує:
– Як Ви доїхали? Як Ваше здоров’я?
– Нормально, – відповідаю я.
Це мені дуже сподобалося, що він переживав за мене.
А по дорозі в автобусі зі мною розмовляв Варяник. Запитував, чи грав я сам, ким грав. Я йому все розповів.
– А ким ти грав?
– Починав я воротарем. Але це на самому початку було, коли ще у дворі грали. На вулиці Червоних курсантів. А потім, коли почав тренуватися (здається, Бурба нас тренував, чи Нікітін), мене перевели з воротарів правим хавом (півзахисником). А я був худим, щоправда, витривалим. Але у силовій боротьбі я поступався.
Я поступив на вечірнє відділення у політехнікум і влаштувався на роботу на взуттєву фабрику. А там була футбольна команда. От би фотографію знайти тих часів. Тоді і в кедах грали. А труси мені мама пошила. Пам’ятаю, блакитні були. Я добре бігав по краю поля. З моїх подач багато забивали…
– Ви приїхали на стадіоня, і почалось тренування?
– Так. І я пішов допомагати їм на тренуванні. Там же не було, кому м’ячі подавати. Помічник лікаря тільки подавав. І бачу, що він не встигає. То ж я пішов йому допомагати. Тренування тривало дві години. Стадіон невеликий, але мені сподобався. Потім, після тренування, вони стали в коло, щось там побуркотіли і потім кволо так «ухнули». Тренер Юрій Ярошенко повернувся до мене і каже:
– Йдіть сюди, ставайте з нами в коло.
Я підійшов, обнявся разом з ними. Вони щось бурмотять, а я мовчу, бо ж не знаю, що вони бормотять. А потім разом зі всіма як «ухнув», то аж Ярошенко каже:
– Ось, це ж зовсім інша справа.
Він, до речі, мені теж сподобався. Добре до мене відносився. Ми з Юрієм трішки поспілкувалися навіть.
– Що у Вас за захисники такі? Чому вони так м’яко грають? Ось на Загорулька подивіться – його штовхають, збивають, на спину лізуть – а він біжить… Захисник має грати на грані злості. Я ж грав у захисті. Я знаю. Бувало вчепишся в гравця і не пропустиш його. Без грубості та порушень. Просто така злість, бувало, найде, що суперник нічого не міг зробити проти мене.
Після тренування ми поїхали в готель. Теж дуже вдячний Артуру Загорулько, що він за мене все домовився. Бо там на ранок уже був момент. На рецепції помінялися люди. І, коли вранці я залишав готель, мені кажуть, щоб я розрахувався… Але потім вона комусь зателефонувала, вибачилась переді мною і відпустила.
Так от, приїхали ми після тренування в готель, Олена Колос мені каже:
– Вечеря о 19-й. А поки можете погуляти по місту.
Я пройшовся недалеко від готелю, шукав якогось магазину. Далеко не ходив, бо боявся заблудитися. Готель «Каліфорнія» – чудовий готель. Потім зустрів наших футболістів, вони мені підказали, де «Сільпо». Я купив коньячку та повернувся до готелю відпочити. Потім повечеряли ми, всі розійшлися, хто куди. І я теж трішки ще прогулявся по місту та й пішов відпочивати. А на сніданок у нас був уже шведський стіл. Я набрав собі, що хотів і, дивлюсь, наші футболісти сидять і є одне вільне місце.
– Можна біля вас сісти? – запитав я.
– Так, будь ласка – відповіли вони. А там були
Рогульський, Ничипоренко і ще хтось. Почав я їсти, а потім не втримався і почав з ними розмовляти. Спочатку з Рогульським. Він мені відразу сподобався, високий такий.
– Ну як ти граєш? – кажу я йому. – У тебе високий зріст, йди на стандарти, не бійся – підключайся, грай головою. Більше бий по воротах.
Потім я ще з Нечипоренком поспілкувався. Сказав, щоб він грав більш жорстко. Бо вас нападаючі душать. А так не має бути. Захисник має нав’язувати йому гру, і хитрістю потрібно ще брати. Я їм навіть в приклад поставив Леоніда Гайдаржі. Який навіть, коли програвав в швидкості, все одно на грані фолу зупиняв суперника. А вони, здається, до гри з фармацевтами ще не забивали. Ані Рогульський, ані Нечипоренко. І коли почалася гра – перший гол забив Рогульський головою, потім другий забив Нечипоренко. Це було щось. Все, як я їм говорив.
Одним словом, всі хлопці мені сподобались. І керівництво теж. От я чогось думав, що Ярошенко якийсь грубий, до нього складно підійти. А він виявився доволі цікавою людиною, з почуттям гумору.
Але повернемося до ранку. Після сніданку мене забрали з готелю, і ми поїхали в найкращий музей футболу в Україні – до Моні. Ну там просто все «АХ»! Я такого навіть близько не очікував. Думав, там трішки більший музей, ніж у Вінниці – а там 1300 квадратних метрів. Стільки всього, така історія. Все так чудово оформлено, а головне, яка чудова людина Моня. Як він нас прийняв, з яким запалом він все розповідав. А потім ще й коньяком пригостив нас.
Я ж в кінці екскурсії кажу: «Зачекайте, я збігаю в машину за коньячком». А Моня відповідає, що не потрібно нікуди бігти, все є. Дуже добра людина, і атмосфера там в музеї чудова. Світильники мені дуже сподобались у вигляді м’яча.
Потім ми ледь встигли на гру. Після матчу поїхали з командою додому. Всі в чудовому настрої. Я привітав хлопців, особливо «моїх», які забили перші два гола. А хтось навіть викрикнув в мою сторону:
– Він фартовий!
Доїхали ми додому доволі швидко. Я ще на автобус встиг. Розпрощався зі всіма та й поїхав. Море вражень. Дуже переживав, як приймуть мене. Щоб не бути «занозою». Але все пройшло чудово.
Вдячний команді, вдячний керівництву. І за те як організували, і як до мене відносилися.
– Якщо «фартового» ще покличуть поїхати з командою?
– Ну дуже хотілося б.
Спілкувався Олег Семенов