– Вітаю, Леоніде! Хочу з Вами поспілкуватися про ті часи, коли ви перебували у Вінниці. Хоча, я так розумію, вінницька «Нива» не основний клуб у вашому житті.
– Як раз навпаки. Для мене Вінниця займає особливе і основне місце, як у моїй ігровій практиці, так і у тренерській кар’єрі. Я у «Ниві» грав шість років – з 1991 по 1996. Практично весь час я був капітаном команди. Потім граючим тренером. А коли «Ниву» перейменували з подачі Дмитра Дворкіса в ФК «Вінниця», я став головним тренером. Фінансування в той час було зведено до мінімуму. М’ясокомбінат тоді відмовився від фінансування команди, Хімзавод також. Фактично залишився один Тихонюк Микола Сергійович, який керував на той час нашою спиртовою промисловістю. І завдяки йому ми трішки тримались на плаву. Потім ще з’явився один спонсор «Інкобанк». Замісником директора в тому банку була Олена Іванівна Шкара. Вона дійсно дуже багато допомагала футбольній команді. Завдяки їй та директору банку ми змогли провести збори у Франції та Німеччині. Завдяки їм гравці вчасно отримували заробітну плату (я тоді ще був гравцем).
– Але чому у 1991 році ви прийняли рішення переїхати до незнайомої Вінниці?
– Чому «незнайомої». Я добре знав Вінницю. У 1982-85 роках я грав за херсонський «Кристал». Так 24 вересня 1984 року ми грали у Вінниці, а наступного ранку у мене народилася донька. Таким чином для мене стали рідними Вінниця та Херсон. До того ж у ті роки я грав проти Вишневського, Ярослава Зайця, Касанова, Дзюби, Ковби, Паламаря… Тому Вінницю на футбольній мапі України я знав досить добре. Тоді це була досить сильна, організована команда. І ми всі завжди боялися гри з Вінницею і вважали, що якщо не програємо з різницею в три м’ячі – то це ми вдало зіграли.
А в Вінниці я опинився з подачі Віталія Тарасенка. Ми з ним в Херсоні разом грали. Він першим пішов з відти у Вінницю. А потім в Херсон прийшов деякий Віктор Маслов. Я тоді в Херсоні був граючим головним тренером. А він каже, що переведе мене з тренерів в гравці, але ще, що у гравця не може бути авторитет вище, ніж у тренера. І я відповів, що при таких обставинах я не можу залишатися в команді та поїхав додому в Одесу. Буквально в той же день на мій домашній телефон подзвонив Тарасенко і каже, що мені сьогодні буде телефонувати або Гатаулін, або Школьников і пропонувати переїздити до Вінниці, і щоб я погоджувався, бо тут гарні умови. Зателефонував Школьников, і я поїхав до Вінниці. При особистій зустрічі Єфим Григорович задав лише одне питання, як у мене з режимом дня. Думав, напевно, чи не тридцятидворічний п’яниця до нього приїхав. Я відповів, що у нього до мене можуть бути питання лише що до моїх спортивних показників, з огляду на вік, а стосовно режиму дня, випивки, цигарок та т.п. у нього зі мною проблем не буде. Так я і залишився в «Ниві».
Чому я кажу, що Вінниця для мене стоїть на особливому місці. Я за свою ігрову кар’єру пограв у всіх лігах радянського союзу та України. Були і друга, і перша ліги радянського футболу. Вища. Навіть буферна ліга. Потім друга, перша та вища ліги України. Коли мене у 1991 році Єфим Школьников та Ірек Гатаулін запросили у Вінницю, я поставив собі задачу зіграти сто матчів у вищій лізі. Тоді мені було вже 32 роки. І я дуже скрупульозно та відповідально йшов до цієї мети, з повною віддачею в іграх та на тренуваннях. Хоча тоді у нас в команді грали такі молоді хлопці, як Олексій Рябцев, Вітя Бровченко, Горшков, Косовський, Надуда. За віком вони мені в сини годилися. До кінця моєї кар’єри гравця у Вінниці я відіграв 94 матчі. Мені тоді вже було 36 чи 37 років. А їм по 18-19. Але я нарівні з ними старався. Та у 1996 році Паша Касанов вирішив звільнити з команди мене та Володю Циткіна. Мені до цих пір не зрозумілі мотиви того звільнення. Команда з вищої ліги опустилася до другої, згодом взагалі зникла. Потім відродилася. Але команду з тих пір постійно штормить та кидає від одного берега до іншого.
Так ось чому для мене Вінниця має особливе значення. Я тут зіграв достатньо багато ігор у вищій лізі. Решту матчів, щоб досягти своєї мети у сто ігор, я зіграв за запорізький «Металург». Мене туди порекомендував Школьников, а головним тренером в Запоріжжі тоді був Олександр Томах. В Запоріжжі я відіграв сім матчів і довів свій рахунок в загальному до 101 матчу у вищій лізі. І хоча мій контракт з «Металургом» був на рік, я вирішив завершити ігрову кар’єру та повернутися додому. Але мені випала можливість пограти ще півтора року в Чернігові під керівництвом Юхима Григоровича Школьникова.
Але саме головне, чим мені запам’яталась Вінниця – я відчував шалену підтримку вболівальників. Причому вони любили не тільки мене. Вболівальники любили всю команду. Коли у 1996 році «Шахтар» по не зрозумілим для нас причинам відмовився грати півфінальну гру на Кубок України, бо гравців ніби то чимось там отруїли. Насправді нічого подібного не було. Але з Києва терміново прибуло все керівництво федерації футболу і було прийнято рішення перенести гру на один день. На поле тоді вийшов Дворкіс і в мікрофон заявив всім вболівальникам, що навіть якщо гру буде перенесено на кілька днів, ми все одно будемо чекати, і гра відбудеться. І саме парадоксальне в цій ситуації те, що дуже багато вболівальників залишилось ночувати на стадіоні, на трибунах. Було розгорнуто військово-польову кухню, людей забезпечили харчуванням. Грав духовий оркестр. Це все забезпечив Дворкіс. Адже було багато вболівальників з різних міст та сіл. Вони всі залишилися на ніч на стадіоні. А наступного дня на стадіоні, який вміщував 24 тисячі глядачів, було присутньо до 28 тисяч. Люди сиділи в проходах, стояли, тулилися хто де міг. І коли все дійшло до серії пенальті і ми три забили, а Володя Циткін тричі відбив удари, то вболівальники носили нас на руках по всьому стадіону. Я вам більше скажу. Коли закінчилася вся ця ейфорія з перемогою над «Шахтарем» і ми почали розходитися, я попрямував до своєї машини. Але до мене підійшов якийсь чоловік – я так і не знаю, хто він. Він запитав мене, де моя машина. Потім подякував мені за те свято футболу, яке ми йому та всім вболівальникам подарували, зкинув з себе білосніжну сорочку, витер нею всю мою запилену машину і сказав, що ця сорочка буде висіти у нього в кімнаті до його смерті. Він ніколи не буде її одягати і прати. (до речі, ми оголошуємо розшук тієї людини та тієї сорочки. Автор. т. 098-834-2496).
Та це ще не кінець того вечора. Я вирішив залишити машину та піти додому пішки. Я проживав навпроти лікарні на Київській. Спустився вниз від стадіону до ресторану «Бахус». Дочекався свого тролейбуса та сів у нього щоб проїхати пару зупинок. Але водій тут же всім об’явив, що з технічних причин тролейбус далі не їде і попросив всіх покинути салон. Ми почали виходити але водій мені сказав: «Льоня, залишись. Такий футболіст, як ти, має їхати один в тролейбусі». Він зачинив двері і повіз мене одного додому. Причому не дозволив мені вийти біля лікарні. А повіз мене до водоканалу, розвернувся там та на зворотному шляху під’їхав максимально ближче до мого будинку. І подякував мені за ту гру, яку ми демонструємо(цього водія ми теж шукаємо – авт.). Ось таке було відношення вболівальників. Ось за що я люблю Вінницю. За те, як до нас відносилися вболівальники, як вони нас любили. В жодному іншому місті де я був, такого відношення навіть близько не було. Навіть коли ми програвали – нас підтримували. На нас не сердилися і не сварили нас. І на стадіоні біля будиночків (де зараз музей футболу) збиралися вболівальники. Їх було небагато, але вони завжди збиралися там. Вони від нас нічого не вимагали. Вони просто любили нас як гравців. І ми відповідно не могли зневажливо ставитися до них. Ось чому для мене Вінниця особлива. До того ж саме у Вінниці я зіграв чотири матчі на євро кубки. В жодній іншій команді у мене такого не було. І всі ці чотири матчі дуже дорогі мені. По-перше, я був капітаном команди. Для мене це також престиж. У мене вдома до цих пір зберігається та капітанська пов’язка (а чому не у нас в музеї? – авт.). Я дуже дорожу нею. Я онукам своїм її показую.
– Леоніде, практично всі роки у Вінниці ви були капітаном команди. Яка роль капітана?
– Перш за все це відповідальність та самодисципліна. Капітан має бути лідером в структурі команди. І саме головне, він має бути тією ланкою, яка пов’язує гравців з керівництвом команди. І багато питань, які по різним причинам не могли вирішити керівники клубу, ми вирішували на зборах гравців з капітаном. Стосовно ігор. Установки тренера – то установки. Але є інші аспекти підготовки гравців до гри. Це і побут, і спілкування з хлопцями. Особливо перед важливими матчами. Наприклад матч проти Шепетівки, коли я на 94-й хвилині пробив вздовж воріт, м’яч потрапив комусь в груди і в ворота потім. Ми перед такими матчами дуже довго сиділи з хлопцями без тренерів і розмовляли. Тоді команди об’єднувалися для досягнення якихось цілей. Проти нас була Шепетівка, Івано-Франківськ і суддівство. І нам залишалося або вигравати і виживати, або інакше нас могли просто розформувати. І команди немає. Але вийшло все навпаки. Ми у них виграли, і Шепетівки не стало. Хлопці розуміли це. І хоча сподівалися на краще, але були готові до гіршого. Але капітан не може ставити себе вище, ніж тренер чи навіть помічник тренера. Капітан має поєднувати команду з керівництвом. Мені вдавалося часто під час гри завести хлопців. На когось накричу, когось похвалю. Ось навіть та гра з Шепетівкою. Я ж останніх хвилин шість грав центрального нападника. Я навіть не повертався в захист. Я кинув все, попросив Віталія Тарасенка та хлопців підстрахувати мене в захисті і грузити побільше вперед м’яч. Це не було награно заздалегідь. Просто я розумів, що потрібно щось робити і я надіявся що мені повезе. І коли Зуєнко далеко закинув м’яча вперед я опинився в воротарському майданчику суперника. Я, центральний захисник, у воротарському майданчику. Я просто прострелив вздовж воріт в надії, що хтось підставить ногу, чи буде якийсь рикошет. Так і сталося, від грудей захисника, який повертався до воріт, м’яч відскочив в ворота. Ми тоді зберегли місце в вищій лізі. Дійшли до фіналу Кубку. Потім трапилось так, що ми стали нікому не потрібні, нас просто відрахували з команди (мене та Циткіна).
Володя Циткін – дуже справедлива та порядна людина. Він просто суперпрофесіонал. Таких, як Циткін, у мене був ще лише один друг – Вася Іщак у «Чорноморці». Унікальний футболіст. З повною самодисципліною та самопожертвою. Він наразі проживає в Канаді, йому під сімдесят років. Я з ним до цих пір товаришую. Я і з Циткіним Володею товаришую. Це люди, на яких потрібно рівнятися молодим, перспективним хлопцям.
– Яка атмосфера була в ті часи серед гравців команди?
– У нас тоді не було «дідівщини». Це сто відсотків. У нас було багато молодих здібних хлопців. Це Косовський, Надуда, Горшков, Рябцев, Солов’єнко, Бровченко Вітя і інші. І поруч з ними були і досвідчені гравці – Володя Циткін, Віталік Тарасенко, Костя Сосенко, Сергій Сапронов, Саша Червоний, я, Юра Миколаєнко. У нас був симбіоз досвіду та молодості. Молоді хлопці намагалися показати себе та перейти в сильніші команди. Той же Косовський, Надуда, Горшков – вони були готові грати на вищому рівні. Але при цьому на полі ми були дружніми. Ми також відчували гравців, які нам не підходять. Були такі і з Нікополя, і з «Дніпра»… Вони просто побудуть у нас місяць-два і йшли з команди. А кістяк у нас залишався. Бо ми дорожили один одним. Був у нас чудовий гравець – Саша Лактіонов. Лівий півзахисник, прийшов до нас з київського «Динамо». Він був унікальним гравцем, як для рівня нашої команди. Ми могли після гри зібратися в когось на квартирі. Навіть з дружинами приходили. Ми там могли посидіти, обсудити матчі, обговорити інші питання. На наступний день могли разом вийти в місто, погуляти. Не скажу, що це було системно, але було.
Не можу не сказати про Михайла Васильовича Петрова. Він завжди говорив: «Вінницькі хлопці мають грати в команді!». Я йому кажу, що вони ще не готові. А він все одно: «Льоня! Наші хлопці мають грати в команді!».
– Як в ті часи було з забезпеченням команди?
– Важко було. Було таке, що ми дев’ять місяців не отримували заробітної плати. Тоді ми просто виживали завдяки ринку. Нас просто розподіляли по ринку. У мене, наприклад, був один з працівників ринку, який мене раз на місяць забезпечував продуктами. Він міг мені купити кіло гречки, палку ковбаси, кіло сиру і так далі. Так всі гравці тоді виживали. Ми заходили до директора ринку, він по селектору викликав продавців. І він просив їх, щоб вони нас забезпечили продуктами. Це правда. Було навіть так, що я з товаришами по команді Володимиром Циткіним, Юрієм Солов’єнком, Олегом Хвоєю, брав відомості на зарплату та преміальні і ми йшли в приймальню до мера. Сиділи там в бутсах, в формі. Він нас бачив по камері і не приймав. Але ми сиділи до восьмої вечора, не виходили, поки нас не прийме.
-В чому ви бачите проблеми «Ниви» тоді і тепер?
– Основна проблема клубу у відсутності своєї бази. Коли у 1996/97 роках президентом клубу був начальник шостого управління КДБ Походзяєв, він повіз мене в сторону Медвежого Вушка в один з колишніх піонерських таборів. І він там сказав мені: «Леонід Васильович. Ось тут буде наша база. Будиночки вже є. Дерева ми зріжемо та зробимо два футбольних поля». Я йому ще тоді відповів, що поки команда не буде мати своєї бази, поки ми будемо тулитися по різним готелям – нічого не буде. Бо нас тоді то Продивус селив в готель, то Коробкін. Базу тоді так і не зробили. І до тепер її немає. Якщо теперішній президент Артур Загорулько таки побудує базу – то на покоління наперед йому шана та повага. Але якщо не зробить – то катастрофа для Вінниці. Розумієте, коли немає де тренуватися, готуватися – нічого не буде. В свій час ми теж не мали де тренуватися. Ми домовилися на полі Технікуму на Привокзальній вулиці, нижче тюрми. Дякую директору одного з технікумів, котрий добре знав головного інженера цегельного заводу Павлішина Олександра. Так от Павлішин дав нам дві машини тирси. І наші гравці ту тирсу розсипали по полю, щоб не було болота і на тій тирсі тренувалися. Бо нас не пускали на поле в парк. Там же хокей на траві був. Нас не пускали на ДПЗ, бо там грунтове поле, і ми його просто в болото перетворили б. Ми часто тренувалися на піщаному міні-полі праворуч від алеї на «Локомотиві», тепер за волейбольним майданчиком. Який результат ми могли дати? Тридцять років пройшло, а нічого не змінилося. Жодного поля не збудували. Невже у Вінниці мало бізнесменів? Вони всі ходять на футбол, а вкласти кошти в команду – не вкладають. Так, це великі кошти для одного спонсора. А якби їх було багато?
– Чому ви зараз не в тренерському штабі «Ниви»?
– Мене колись ще Коля Тихонюк запитував, чому я не треную Вінницю. Та просто тому, що мені ніхто не пропонував.
– Але ж після того, як з вами не дуже лагідно Вінниця попрощалася як з гравцем, ви через два роки таки повернулися в якості тренера.
– Так. Ми влітку 1998 року поїхали з дружиною відпочивати в Залізний Порт. В дорозі мені зателефонував Дворкіс та запитав, чому я не в команді. Я відповів, що вже більше року, як тодішній тренер розпрощався зі мною та з Циткіним. Дворкіс поцікавився, де зараз я та Циткін. Я відповів, що я у чернігівській «Десні», а він у «Прикарпатті». «Тоді, по можливості, чекаю тебе завтра у себе в кабінеті». – сказав Дворкіс. «На предмет чого?» – запитав я. «Просто потрібно поговорити».
І ми з дружиною відміняємо нашу відпустку та їдемо до Вінниці. В кабінеті Дворкіса вже був Ігор Яворський, який був призначений головним тренером. Допомагав йому Володимир Рева та Юрій Сивуха. І мені сказали, що погоджено питання, щоб я також ввійшов в тренерський штаб. І Юрій Сивуха був тренером воротарів. А через півроку Альтману, який очолював донецький «Металург», запропонували місце у Кишиніві, Альтман погодився. І тоді Яворському запропонували очолити «Металург». Він зібрав речі та поїхав. Навіть не попрощавшись. Просто зібрав речі та поїхав. Не пояснив ні причин від’їзду, нічого. Після цього мене знову визвав Дворкіс, та призначив мене головним. Я тоді вже не грав. І я взяв собі у помічники Реву та Віталія Тарасенка. Ми деякий час попрацювали. Команду було перейменовано в ФК «Вінниця». Прийшов тоді зять Дворкіса, бізнесмен. Він став президентом клубу. Стан справ в команді погіршився. Стало гірше, ніж тоді, коли я був гравцем. Фінансування не вистачало. Обіцянки не виконувалися. Тоді основними спонсорами клубу були директор молочної промисловості Сергій Тигранович Агоян, директор Хімзаводу, директор м’ясної промисловості та директор лікеро-горілчаної промисловості Коля Тихонюк. Вони на засіданні акціонерів пообіцяли, що виділять фінанси на збори в Алушті. Ми поїхали в Алушту, але кошти так і не поступили. Зате туди прибув товар: дві машини горілки, шампанського, прального порошку, ковбаси та балика. Ми тоді споїли всю Алушту. За тренування – горілка, за сауну – знову горілка, за столову – теж горілка. Тоді в Алушті заходиш в квітковий магазин – а там наш «Лотос» продається. Кругом по магазинах наша горілка та шампанське продавались. Було соромно адміністратору Віталію Стецюку йти до директора стадіону, домовлятись за чергові тренування, бо в нього в кабінеті вже місця вільного не було – все було заставлено ящиками нашої горілки. А все, що залишилось, ми привезли додому та роздали нашим футболістам в якості заробітної плати. Це смішно, але так було. Тоді я зрозумів, що на краще сподіватися не варто. Зібралися знову збори акціонерів, де я відкрито та чесно все висловив. І акціонери тоді прийняли рішення відсторонити мене від роботи. Я почав збирати речі. Буквально наступного дня мені зателефонував головний тренер Коваль Юрій Григорович, він вже знав про цю ситуацію, сказав, що я вже вдосталь віддав себе Вінниці і запропонував місце помічника в кіровоградській «Зірці». Перед від’їздом мені зателефонував Сергій Тигранович Агоян, попросив заїхати до нього в кабінет. Коли я приїхав, він сказав, що добре пам’ятає мене гравцем. Пам’ятає моє відношення до роботи. Вибачився за те, що так сталося та загрузив мені в машину два ящики молочної продукції. І я поїхав в Кіровоград. Потім Одеса, Миколаїв, знову Одеса…
– Так вийшло, що двічі Вінниця вас не дуже радушно провела, а ви все стверджуєте, що це для вас основне футбольне місце?
– Так я ж і говорю. Головне, чим мені запам’яталася Вінниця – це її вболівальники. Їхнє відношення до команди та до гравців. Унікальні вболівальники. Коли у 1997 році тренером у Вінниці був Іщенко, а я грав у запорізькому «Металурзі» і проїздом був у Вінниці, завітав на гру «Ниви» з Миколаєвом. Я сів на трибунах і невдовзі один з вболівальників підвівся і почав скандувати: «Льоня, Льоня…». І його підтримав практично весь стадіон. Іщенко тоді аж почервонів від заздрості.
– Чим ви пишаєтеся найбільше?
– Перш за все це, єврокубковими матчами у складі «Ниви». Друге, що мені найбільше запам’яталося – це мій дебют у вищій лізі у складі «Чорноморця». Це була гра проти ленінградського «Зеніту» у них в манежі. І головний тренер Прокопенко підізвав мене і каже: «Льоня, готуйся». А в «Зеніті» на позиції правого півзахисника тоді грав Коля Ларіонов, член збірної радянського союзу. І «Прокоп» хоче на другий тайм проти нього випустити мене. А рахунок був 0:0. Він дивиться на мене і питає: «А де твої зіниці? В тебе з переляку зіниці розширилися, і їх не видно». «Та ні. Все нормально у мене, я не боюся» – відповідаю я.
Він ставить мене на гру. Пасулько тоді забив зі штрафного, і ми виграли 1:0. Після гри ми йдемо з Василем Іщаком в готель. Ми разом з ним були в номері. До нас в номер заходить Плоскіна разом з Сергієм Жарковим, Наконечним, Володимиром Фінком, Іваном Жекю, Віктором Гришко; несе дві сітки шампанського і каже: «Льоха, давай за твій дебют шампанського вип’ємо!». Так що цей дебют мені запам’ятався.
Ну і чотири гри на єврокубки. Сама організація та підготовка. Як нам шили костюми, підбирали сорочки, замовляли взуття. Як нас проводжали в аеропорту. А ми всі в сірих костюмах, сорочках, галстуках. А на вулиці температура під сорок градусів. Нас проводжають рідні під гімн України, плачуть. Нові сумки нам видали. Там же в Сьйоні випадок цікавий був. Сидимо ми вечеряємо в ресторані. І Бобарико замовляє пляшку шампанського. А Ігор Шундік, який був у нас в групі підтримки і гуморним був, каже: «Саша, купи краще дружині мікрохвильовку за ці гроші».
А ми, футболісти сидимо за сусіднім столиком і чуємо цю розмову. Бобарико подумав, що над ним жартують і замовив аж дві пляшки. Принесли дві пляшки шампанського, цукерки та фрукти. Потім принесли рахунок на 1250 швейцарських франків. Бобарико потрохи сповзає зі стільця та каже Гатауліну: «Ігоре, у мене немає таких грошей з собою, є в готелі…». «А я ж тобі казав, купи краще мікрохвильовку дружині» – повторює Шундік.
Взагалі це ж був останній розіграш Кубка володарів Кубків. Це не могло не запам’ятатися. Коли ігри судять європейські судді. Рівень суддівства був таким, що нам і не снилося. Ніякої заангажованості суддів. Те, що є – те він і судить. Бо у нас було інакше. Ще коли граєш тренувальні ігри на зборах – все нормально. Там ніхто не переживає – виграєш ти, чи програєш. А ось коли розпочинається чемпіонат, коли завтра перша гра. Я не знав, що мені робити, як себе поводити. Особливо, коли я був тренером. Тому, що, якщо суддя вирішив тебе знищити – то все, ти покійник. Якщо він тільки так захоче.
Тому для мене завжди кращим періодом були тренувальні збори. Там краса. Думаєш тільки про гру. Бо потім в чемпіонаті починалось казна-що. А в іграх на єврокубки такого не було. До того ж приємно було, коли перед грою заходиш в роздягальню – а там маленький сюрприз від швейцарців, вимпел на твоєму кріслі, або брелочок. Ми їм теж привезли гостинці: ікру нашу одеську та маленькі вимпелочки. Ось це запам’яталося.
– А якісь прикрі моменти пригадаєте?
– Затьмарило все відношення до підготовки команди до участі в єврокубках. Ми їдемо в Німеччину на збори. Я їду з командою, Гатаулін. А Морозов, головний тренер, не їде. Він сказав, що залишається, щоб провести селекцію. Він мені дає свої конспекти, розповідає як проводити тренування. Ми їдемо туди лише тринадцять гравців, там проводимо тренування, виконуємо всі вправи. Як команда може готуватися до єврокубків без головного тренера і всього тринадцять гравців? А по приїзду до Вінниці головним тренером відразу призначають Касанова. А команда не вкомплектована. Тут ще Костя Сосенко переходить до «Дніпра». А Морозов просто зникає. Ми не знаємо, де він. Він не попрощався з командою, з гравцями, з якими він близько спілкувався. Його просто не стало. (А де конспекти Морозова?). І до сьогоднішнього дня не відомо, що сталося. Ну там в Швейцарії ми ще якось трималися, коли вони грали без основних гравців, збірників Бразилії, Угорщини. А коли тут у Вінниці вони вийшли основним складом – то вже на сьомій хвилині ми програвали 0:2. Бо в нас не було команди. Тому і шансів у нас не було. Ми були не готові ані фізично, ані тактично, ані технічно. А через три місяці мене та Циткіна звинуватили у всьому та прибрали нас з команди. Потім команда вилетіла з вищої ліги. Потім вилетіла з Першої ліги. Потім взагалі зникає. І ніхто не запитав, чому так трапилося? Хто в цьому винен?
І по сьогоднішній день немає відповіді. І по сьогоднішній день команду лихоманить. Починаючи з першого чемпіонату України ми по крихтам збирали цю команду. Гатаулін, Кушнір, Школьников, мер міста і інші. Збирали, збирали… Зібрали до 1996 року. І ті, хто всі шість років це збирав, виявились не потрібними. Після цього все розсипалося. І по сьогоднішній день винних немає, відповідальних немає і спитати вже нема з кого.
Також я дуже хотів провести прощальний матч в Вінниці, але зі мною не дуже професійно прощались. А в Одесі, де моїх заслуг перед командою значно менше, мене підтримав клуб та федерація футболу і на моєму прощальному матчі було присутньо близько двохсот гостей зі всієї України. Клуб «Чорноморець» надав свою базу, де і було проведено матч. На жаль, з Вінниці ніхто не приїхав.
– З огляду на прожиті роки, на ваш досвід, щоб ви хотіли змінити у своєму житті, якби це було можливо?
– Я б хотів стати молодшим на сорок років. Поясню чому. Ми колись з Василем Іщаком про це розмовляли. Він тоді сказав: «Просто ми, як
футболісти рано народилися». Я дивлюся на те матеріально-технічне забезпечення, яке є зараз і порівнюю з тим, в яких умовах тренувалися та грали ми. І я заздрю тим молодим хлопцям, які зараз все це мають. Бо я впевнений, що з тим відношенням до тренувального процесу, з тими умовами які сьогодні є, я б досяг значно більшого успіху як футболіст. Бо ми ж тренувалися на чорноземі і в напівкедах. Ми не мали ані таких м’ячів, як тепер, ані таких бутс.
– Чим зараз займається Леонід Гайдаржи?
-Я зараз займаюсь з маленькими дітьми. Я їх навчаю. Так, я їх не треную, а саме навчаю. Я навчаю хлопчиків до дванадцяти років, як правильно поставити опорну ногу, як правильно відвести ударну ногу. Як при цьому має бути розташовано корпус. Яким способом ти вдариш по м’ячу, бо є багато способів. Мене ж цьому ніхто не навчав. Нам давали тактику, нам давали дуже велику фізичну підготовку. Можеш собі уявити, я в Херсоні на тренуванні стрибав 900 разів через бар’єр. Метровий бар’єр десять штук, і я 90 серій стрибав. Був у нас тоді тренер такий. Дві години сорок п’ять хвилин це займало. Після таких серій ми три дні в туалет не могли нормально сходити. А це взагалі не потрібно було робити. Це просто забаганка тренера.
Як ми розминалися в ті часи: бігові вправи, стрибки, інше. Це теж потрібно. А бразильці зараз тренуються жонглюванням м’ячем. Якщо хлопчик не може 500 разів набити м’яча – його не допускають до інших вправ. Ось у чому різниця. Бельгійські діти до 11-річного віку не приймають участі ні в яких турнірах. Мізки тренера не забиті проблемами результату чи набраних очок. Дитина просто грає. А у нас дуже багато турнірів у дітей, і на тренування просто часу нема. До мене на приватні уроки ходив Микита Коваль. Йому зараз дванадцять років, і він в Винниках, в команді «Рух» капітан. Батько водив його до мене п’ять років на тренування. Він оплачував все це. І можна подивитися в Інтернеті, що цей хлопчик зараз витворяє з м’ячем. А спочатку він тільки і їздив по турнірах. Він не мав часу на тренування. А потім батько почав його водити до мене на індивідуальні заняття. У нас в Одесі в одній групі у тренера 50 дітей. Одна дитина може виконати всього один раз одну вправу. А у мене на одному занятті дитина сімдесят разів б’є по воротах. В цьому вся різниця. Не може бути у тренера на занятті більше восьми дітей. Вісім дітей – це оптимальний варіант. Бо ти можеш грати 2 х 2, або 4 х 4. А коли дев’ять чи десять дітей – тоді вже виникають труднощі. До мене буквально вчора підійшла мама однієї дитини і каже: «Я за неповний рік вже витратила на дитину 75 000 гривен. Бо тільки на турніри і їздимо». Ось у чому біда.
– Ще пригадайте щось цікаве.
– Коли я був тренером «Ниви», нас на тренувальну гру запросив Валерій Лобановський. Коли ми проїжджали через Бердичів, мікрофон взяв лікар Вільям Едуардович Войцеховський і почав розповідати:
«Хлопці – це моє рідне місто. Я народився в Бердичіві. Ось моя школа, а це мій дитячий садок. А ось собор, в якому вінчався Оноре де Бальзак». А у нас в команді тоді були Саша Гайдаржі та Артур Бузило. І Артур запитує Войцеховського: «Леонід Васильович, а за яку команду грав цей Бальзак?». І тоді Віля кричить: «Васильович! Зупини автобус. Я не можу з ними далі їхати. Кого ти тренуєш? Він мене запитує в якій команді грав Оноре де Бальзак? Зупини автобус – я вийду!». На зворотному шляху їдемо, а в автобусі звучить пісня Леонтьєва. А Бузило і каже: «Мій батько теж любить пісні Мусліма Магомаєва». Віля тоді знову в істериці був. Але повернемося до тієї гри. В тій грі Бобович забив два голи, і ми виграли 2:0. Через три дні нашому адміністратору Стецюку телефонує адміністратор «Динамо» Чубаров і каже, що Лобановський знову нас запрошує на товариську гру. «Так ми ж тільки що з вами зіграли?» – відповідає Стецюк. «Нічого. Лобан просив, щоб ви ще раз приїхали».
Другу гру вони виграють 4:0. Через три дні знову нас запрошують. Ми їдемо втретє. Тільки коли ми програли дві наступних гри, Лобановський заспокоївся.
– Наостанок, що можете побажати вінницьким вболівальникам?
– Бажаю як найшвидше побачити улюблену команду в Вищій лізі і подальшого процвітання вінницькому музею футболу!
Спілкувався Олег Семенов