Юрій Солов’єнко: «Хочеться, щоб молоде покоління побачило у Вінниці гру «Шахтаря» і «Динамо»

Тренер «Ниви-В» Юрій Солов’єнко відповів на низку запитань, згадавши свою футбольну юність і молодість.

– Чому Ви обрали саме футбол?

– Я народився в Києві. В той час футбол був більш поширений і популярніший, ніж інші види спорту, в тому числі і хокей. І, хоча, ми зимою в дворі грали у хокей, склалося так, що я більше любив грати у футбол. Особливо, коли батьки купили мені, наскільки я пам’ятаю, за три рублі гумового м’яча, чимось схожого на футбольного. Я навіть спав з ним та завжди виходив грати ним у двір. А коли я навчався в третьому класі, прийшов тренер, Лисенко Олександр Олександрович, і запропонував піти в секцію футболу. Я виявив бажання, і з того часу все моє життя пов’язане з футболом.

-Які спогади у Вас залишились про першого тренера ? Що Він вам дав як гравцю?

– Олександра Олександровича я вважаю тренером від бога, тому що показав деякі моменти, яких мене потім навчали в школі тренерів. Для нього першим ділом була команда. У нас не було зірок, у нас була єдиний колектив. Члени нашої команди були неодноразові чемпіони Києва, України під його керівництвом. Недаремно його потім запросили в академію київського «Динамо», і там він виховав плеяду молодих футболістів, які грають зараз і тих, які вже закінчили грати. Я вважаю, що це один з найкращих дитячих тренерів в нашій країні.

– Як Ви, вихованець київської футбольної школи, опинилися в Вінниці?

– Після закінчення київського спортивного інтернату, по протекції Івана Івановича Терлецького мене і ще декількох вихованців забрав у Вінницю Ігор Федорович (прим. Гатауллін) де ми і почали свою професійну кар’єру. Так я залишився у Вінниці, а згодом тут і одружився. Я вже більше вінничанин, ніж киянин.

– Ви відіграли дев’ять років у Вінниці, грали у другій лізі СРСР, потім у чемпіонатах України. Розкажіть про ті часи? Яка різниця була в лігах, чемпіонатах?

– Хочу сказати, що я вдячний долі, що мені довелось грати в другій лізі радянського чемпіонату, де я відчув, які люди грають. Мені доводилось грати з гравцями, і проти гравців, яким було по «тридцять» та за «тридцять», які пройшли школу, і першої, і вищої ліг радянського футболу. Повірте, що люди, з якими я тоді грав у другій лізі витворяли з м’ячем таке, що зараз мало хто здатен на таке в теперішній другої ліги. Не хотілося б нікого забути, але такі флангові передачі, які робив Іван Паламар – це шедеври. М’яч, ніби Майкл Джордан рукою закидав. Знову ж таки, як не згадати передачі з центра поля, які робили тоді Павло Касанов та Володимир Муханов, які були «віковими» гравцями, тоді коли я прийшов до «Ниви». Відбір м’яча, як це робив Володимир Причіненко, це майже мистецтво. Я насолоджувався навіть тренуваннями разом з цими людьми. Я вибачаюсь, якщо когось забувся згадати, там було в кожного чогось навчитись. Той же Сергій Шубін, як він прикривав м’яч корпусом, так що було не дістатися до нього. Ще раз вибачаюсь перед хлопцями, якщо когось забув згадати. Тільки розмова про цих людей може зайняти багато годин.

– Чи є гра за «Ниву», яка запам’яталася найбільше?

– Це півфінальна кубкова гра з донецьким «Шахтарем» та фінал кубку України з київським «Динамо». Навіть не так запам’ятались ігри в Кубку володарів кубків ЦЕРА. Були інші турніри, були ігри з Юхимом Григоровичем Школьніковим в першій та вищій лігах, де були запеклі бої. Не применшуючи значення цих ігор, з найбільшою теплотою я згадаю саме ці дві гри, може тому, що вони ввійшли в історію.

– Які у вас спогади про тренерів, під керівництвом яких Ви грали? Хто запам’ятався з них найбільше?

– Кожен з них, не буду когось виділяти. Єдине що хочу, подякувати Олександру Олександровичу Томаху, тому що він перший мій тренер в професійній кар’єрі, який після місяця тренувань і моєї першої гри, де я вийшов на заміну, довірив мені місце в основному складі команди. Тренування на футбольному полі були наближені до ігрових. Це було жорстко, але дуже цікаво. Якщо говорити про інших тренерів, не переліковуючи їх, то від кожного тренера я щось для себе взяв. Від когось тактичні завдання, від когось фізичну та психологічну підготовку. Кожен з них дав мені дуже багато.

– Чи підтримуєте Ви зв’язок з тими гравцями, з якими грали в «Ниві»?

– Звичайно, по роботі ми підтримуємо зв’язок. Часто пересікаємося з Сергієм Шубіним, з Олексієм Рябцевим, Юрою Савенко, Миколою Миколайовичем Загоруйко.

– Граючи півзахисником, Ви забивали мало голів. В чому причина?

– Я був класичним півзахисником оборонного плану, те що зараз називають нижнім опорним. Тому мені було складно забити гол з центра поля. Наприклад, Юхим Григорович Школьников не боявся при наших стандартах залишати декількох футболістів, в тому числі і мене, для того,         щоб ми могли «погасити» зустрічну контратаку суперників. А з центру поля, повірте, важкувато забити тол, та й воротарі тоді були високого рівня, як на сьогоднішній день.

– А не образливо? Може хотілося все таки забити?

– Я більш командний гравець, цього мене навчив ще мій перший тренер Олександр Олександрович Лисенко, який робив наголос на колективні дії, який збирав по місту команду. Були індивідуальні завдання, але завжди на перше місце ставилась команда. Це як на підводному човні, ти або частина команди, або ніхто, і тебе виживуть звідти. Самі обставини тебе виживуть. Зараз я кажу гравцям: «Мені не важливо, хто опиниться в потрібному місці і заб’є гол, чи віддасть гольову передачу. Головне, щоб хтось там «опинився». А чиє прізвище буде як, автора гола, для мене не має суттєвого значення. Як і мені це було не важливо. Хоча це і дуже приємно.

-В 1997 році Ви потрапили в Донецьк. Як туди попали і хто Вас туди запросив?

-Я достатньо часу провів у вінницькій команді. Однією з причин був «виліт» команди в першу лігу. Мені тоді було 26 років, «золотий» вік. Я розумів, що це можливо, мій останній шанс спробувати себе ще десь. При цьому грати у вищій лізі, тим паче, що «Металург» тоді вийшов у «вишку». Я вже тут звик за всі ці роки і хотів попрацювати не в домашніх умовах, а перевірити себе «так би мовити» на іншому рівні. Президент «Металурга» ставив клубу завдання на місця ближче до зони єврокубків. Це було цікаво, плюс тренер знаменитий, Володимир Іванович Онищенко, якому мене порекомендував «знову ж таки» Терлецький. Я на два роки поїхав у Донецьк, де провів, як я вважаю, одні із самих кращих матчів в своєму житті. Мені жаль, що на другий рік в команді напала криза. Якби цього не сталось до я б зробив все від мене залежне, щоб закінчити кар’єру в цій команді. Обстановка та відношення були мені прийнятні, що якби все залишилося так, як коли я прийшов, то я був би згоден там і закінчити свою кар’єру.

– Криза стала причиною Вашого переїзду в Ізраїль?

-Так. І переходу більшості гравців в інші команди. Хоча команда була просто чудова. Був колектив, такий як тут, у Вінниці, коли я прийшов. Я бачив як тут створював колектив Микола Загоруйко і всі вінницькі «хлопці старожили». Як вболівальники ходили на цю команду! Так само можу відмітити і донецьку команду. Коли я говорю про неї, в мене аж мороз по шкірі.З великою ностальгією згадую цих людей, по можливості хоча б раз на рік, перед Новим роком, ми зустрічаємося з тими, хто мешкає в Києві.

– Який він, ізраїльський футбол?

– Він дуже технічний, дуже видовищний. Футбол в Ізраїлі навіть не для вболівальників, а для простих людей, він як частина життя, як для бразильців та іспанців. Ти можеш грати за команду, яка знаходиться в кінці турнірної таблиці. Коли ти навіть їдеш в машині, а перехожий побачивши тебе – махає тобі рукою. Це для них як релігія. Якби країна була не в постійному стані війни, то я вважаю, що чемпіонат там був би не слабший, ніж в Іспанії. Колись там буде один з найкращих в світі чемпіонатів.

– Чому ви не затрималися в Єрусалимі?

– На це були причини. Не можу не згадати Михайла Фрідмана, який допомагав в чужині. Не секрет, що моя дружина народжувала в Ізраїлі, і він всіляко допомагав. Все ж таки, ми з дружиною та маленькою донькою знаходились в чужій країні. Дякую також вінницьким євреям за поміч. Поважаю цю націю.

– Після Ізраїлю Ви повернулись в Україну, але зіграли не дуже багато ігор. Чому?

– Я грав в Маріуполі. З Миколою Павловим ми домовились що гратиму за першу команду, але якщо буде потрібно, то я допомагатиму другій команді «Металурга», яка грала в другій лізі. Там я проробив один рік як граючий тренер, бо в команді грали були молоді гравці. Я вдячний йому, бо багато чого від нього запозичив для себе, як для майбутнього тренера.

– Ви закінчили футбольну кар’єру в тридцять років. Чому так рано?

– В мене була проблем з паховими кільцями. Потрібна була операція. На той час я був вільним агентом і грошей на неї та подальшу реабілітацію в мене не було. Я залишився сам на сам з цією проблемою, тому вирішив не робити цю операцію. Володимир Сергійович Рева, який на той час був головним тренером ФК «Вінниця», запропонував мені закінчити грати та розпочати тренерську кар’єру. Закінчити грати -це одне із самих болючих рішень в житті кожного гравця. Кожному гравцю доводиться пройти через це. Я поміркував та, порадившись з дружиною, прийняв це рішення. Дякуючи пропозиції Володимира Сергійовича, який допоміг мені досить легко пережити це рішення. Практично через тиждень після завершення кар’єри гравця, знову повернувся у рідне середовище, яким я жив з третього класу, відколи почав займатися футболом. Я почав навчитись новій професії.

– Ви почали свою тренерську кар’єру у Вінниці і вже через рік Вас, тренера аматорів, запросили в команду вищої ліги Молдови тренером?

– За декілька років до того в Молдові опинився Володимир Сергійович Рева, який пав головним тренером «Тирасполя» йому був потрібен помічник. Коли Він запропонував мені цю посаду, я погодився. З теплотою можу відгукнутися про цей клуб, який проплатив всі мої тренерські ліцензії. Багато чому з тактики та стратегії я навчився саме там. Мені шкода, що цей клуб припинив своє існування, тим більше, що президент клубу подав заяву на мене на ліцензію «рго». Після розформування клубу я повернувся до Вінниці.

– Після повернення у Вінницю Ви досить недовго були головним тренером «Ниви». Чому так трапилось?

– Коли я повернувся, то Паша Намазович Касанов запропонував мені і Віталію Івановичу Тарасенко стати тренерами «Ниви» і довести її до кінця другого кола. Тому що через фінансові негаразди, клуб покинув головний тренер та більшість гравців, в команді лишились лише вінницькі гравці. Ми запросили до тренерського штабу також Володимира Борисовича Циткіна, для праці з воротарями. Був дуже хороший тренерський штаб. За декілька тижнів до старту другого кола нам довелося підбирати футболістів зі всієї України, аби дограти чемпіонат. Завдання по виходу до першої ліги не було виконано. Ми виявилися рятівниками в тій ситуації для команди. Нам подякували і з нами попрощалися.

– Потім на п’ять років Ви зникли з поля зору вінницьких вболівальників. Де ви були в той час?

– Ці п’ять років я працював в Молдові, в клубі «Тирасполь», до його розформування. Там я отримав великий досвід, як асистент головного тренера, адже команда «Тирасполь» двічі виступала в еврокубках (прим. Лізі Європи).

-А Вам не прикро, що Вас використовували, як своєрідну «паличку-виручалочку», коли команді було важко то запрошували Вас ? Як це, наприклад, було в 2009 році?

– В душі я – все ж таки людина. Намагаюся на це не зважати. Тренер не повинен боятися втратити роботу. Не так боюсь втратити роботу, як боюсь самого безробіття. Я не можу довго знаходитися вдома, жити без футболу. Це психологічно важко, особливо, коли це затягується надовго. Як свого часу мене вчив Іван Іванович Терлецький: «Тренер як і футболіст, повинен весь час бути у роботі». Якщо футболіст не тренується – він втрачає кваліфікацію, а тренер, коли не тренує – то втрачає свої навички. До того ж, тренерів – багато а команд – мало.

– Для Вас важче бути гравцем чи тренером?

– Безумовно, тренером. Будучи гравцем, отримавши травми та спостерігаючи за грою з лави запасних або трибуни, ти розумієш, що не можеш деякі моменти змінити на полі. Це було важко вже тоді, але тоді на мені не було ніякої відповідальності. А ось коли ти тренер, є моменти, які ти можеш змінити в тактичному плані, замінами, перебудовою гравців на полі, але не може віддати передачу своєму гравцю чи відібрати м’яч.

– Якими якостями повинен володіти тренер?

– Тренер, насамперед, повинен бути впевненим в собі і завжди вірити в те, що він робить, навіть при негативному результаті. Тому що він вибирає і стратегію і тактику. Навіть якщо в деякий момент немає результату, він повинен вірити в правильність своїх рішень і йти далі. Якщо цього дотримуватись, то результат обов’язково прийде, але для цього потрібен час. Також тренер має бути добре підготовлений тактично і бути хорошим психологом. Вчитись і приймати миттєві рішення під час гри. Бо є стандартні рішення, а є моменти в грі, коли треба, миттєво приймати незаплановані рішення. В етичному плані тренеру важливо вміти працювати з гравцями, тренерським штабом, з адміністратором, навіть з водієм та кухарками на базі, бо це також частина колективу. Вміти контролювати відносини всередині команди. Також вміти аналізувати свої помилки. А серед людських якостей – я би виділив порядність, для мене це є обов’язковим.

– В 2009 році президент клубу «Нива», Олег Караванський назвав вас «молодим перспективним розумним талановитим тренером». Як би Ви зараз, в декількох словах, охарактеризували себе?                                                                                                                              – Як мені здається, в тренерському плані, я став дорослішим, досвідченішим. Багато що мені дала робота помічником тренера, центр ліцензування Молдови, де я отримав ліцензію «С», «В» і «А». Цих знань у мене в 2009 році не було.

– Хто був для Вас кумиром як для гравця і як тренера?

– Леонід Буряк.

– Чи багато часу лишається на особисте життя?

– Зараз в мене набагато більше часу, в порівнянні з останніми п’ятьма роками, котрі я працював в Тирасполі. Так складалося, що я бачив свою сім’ю рідко, по два дні, котрі нам давали коли грала збірна, команди мали невелику перерву між турами. Літом нам давали неділю відпустки, місяць взимку, між першим та другим колами чемпіонату. Я щасливий тим що працюю в смоєму рідному місті, займаюсь улюбленою справою, знаходячись поряд з родиною.

– Розкажіть трохи про Вашу родину?

– Моя родина, це моя дружина Ксенія. Ми з нею разом навчалися в київському інтернаті, тільки вона на відділені легкої атлетики. Син Владислав, донька Яна, яка закінчує школу. Зараз до нас приєдналась дружина сина, Поліна. Два з половиною роки назад у них народилась донька Лера. Зараз для мене це найважливіша людина. Я дуже щасливий, що можу приділяти їй свій вільний час і знаходитись поряд з нею кожен день.

– Окрім онуки, як Ви ще проводите свій вільний час?

– Якщо вільний час припадає на вихідні, то ми всією родиною їдемо до наших родичів на дачу чи до друзів, кумів. Ми дуже любимо спілкуватися в колі друзів і родичів на природі. А якщо ще й телефон не дзвонить, то забуваєш і про ігри, і про всілякі проблеми та невдачі.

– Хтось з родичів підтримує Вас на домашніх зустрічах «Ниви» на стадіоні?

– Так, це чоловіки сестер-близняток моєї дружини, Олег та Саша, разом зі своїми друзями та кумами. Вони любителі футболу і завжди, як є вільний час, залучаючи своїх друзів, приходять на ігри, підтримати мене.

– Практично всю свою кар’єру гравця і частково тренера Ви присвятили нашому місту і команді. Чим для Вас стала «Нива» і місто Вінниця?

– У Вінницю я приїхав коли мені виповнилось 18 років і більшу частину свого життя я прожив тут, більше ніж в Києві. Це місто стало для мене не менш рідним, ніж моя батьківщина – Київ. Можливо, навіть більше рідним. Мені подобаються невеликі європейські міста, такі, як Вінниця. Я вважаю, що це ідеальне місто для життя. А команда – це частина мене. В ній я провів більшу частину своєї кар’єри, і все найголовніше пов’язане з цією командою. Для мене, в цій чи, не в цій я команді, в цьому я місті, чи ні, сама «Нива» Вінниця важлива. Слідкувати за нею, переживати. І так буде завжди, по іншому вже не може бути.

– Що б Ви побажали вінницьким вболівальникам?

– Я вважаю, що це одні з найкращих вболівальників в країні. Знаю історію нашої команди, знаю що старі вболівальники переживали справжні футбольні баталії в радянські часи, в тому ж кубку СРСР. Те, що переживав та бачив наш вболівальник пізніше в чемпіонатах України, в різних лігах. Це досвідчені вболівальники, справжні вболівальники, які розбираються в усіх футбольних тонкощах. На мою думку, вони заслуговують на повернення того футбольного рівня і команди, яка була раніше. Вболівальники – це частина народу, не мала її частина. І влада, і бізнес повинні звернути увагу на них. Рано чи пізно, але Вінниця повинна мати команду, яка буде приносити задоволення своїм вболівальників. Хочеться, щоб молоде покоління побачило на власні очі та пережило наживо емоції та дух команди, а не чуло які футбольні баталії відбувалися на полі раніше, з розповідей вболівальників тих часів. Щоб вони побачили тут гру і донецького «Шахтаря», і київського «Динамо» і інших сильних команд.

Інтерв’ювали Загоруйко Л. Семенов О.