Тренер воротарів Володимир Циткін: «Більшість гравців «Ниви-В» достатньо кваліфіковані, тому друга ліга для них – не межа»

Візитка

Циткін Володимир Борисович

Народився 1 серпня 1966 року в Києві. Воротар. Грав за команди: «Динамо» Ірпінь (1984-87) – 124; «Динамо» Київ (1984 дубль) – 2; «Динамо» Біла Церква (1988-89) – 76; «Зоря» Ворошиловград (1988) – 4(-5); «Буковина» Чернівці (1990-92/93) – 82; «Нива» Вінниця (92/93-98/99) – 137(-125), 51 гра на «нуль» + кубок 23(-19), 12 ігор на «нуль» + КВК УЕФА 4(-8), 1 гра на «нуль»; «Макабі» Акко (Ізраіль) (92/93); «Прикарпаття» Івано-Франківськ (98/99) – 3(-4); «Енергетик» Бурштин (98/99) – 2(-0); «Оболонь» Київ (00/01-02/03) – 57(-39) + кубок 3(-6).

Тренерська кар’єра: «Нива» Вінниця (2006-23.12.2006) – тренер; «Чорноморець» Одеса (24.12.2006-06.2007) – тренер по роботі з воротарями; «Нива-Світанок» Вінниця (07.2007-2007) – тренер по роботі з воротарями; «Зірка» Кіровоград (12.07.2008-2008) – тренер; «Нива» Вінниця (19.03.2009-2009) – тренер по роботі з воротарями; «Оболонь» Київ (2010) – тренер по роботі з воротарями; «Балтика» Калінінград (15.01.2011-01.02.2011) – тренер; Збірна України (U-17) (01.08.2014-06.2015) – головний тренер; Збірна України (U-18) (07.2015-2016) – головний тренер.

 

– Володимире Борисовичу, розкажіть, як починався Ваш шлях у футбол? Чому вирішили стати саме воротарем?

Для хлопців мого покоління, які народилися і жили у Києві, футбол був одним з  найсерйозніших захоплень. Хоча ми й займалися іншими видами спорту і літніми, і зимовими. Не скажу, що я одразу захотів бути футболістом, але коли навчався у школі то спробував записатися в футбольну школу, хоча мене туди й не взяли. Наступного року я спробував знову поступити, але  вже в  школу «Динамо». Побачивши об’яву в газеті, вмовив батьків відвести мене туди. На цей раз в мене все вийшло і я був прийнятий. На той час я вже був в своєму дворі постійним воротарем, в мене вже були якісь певні задатки, тому  перегляд, якій відбувався на стадіоні «Динамо», я пройшов без особливих труднощів.

– У Вінниці ви грали під керівництвом багатьох тренерів, які з них оставили по собі добру память?

Відразу хочу згадати Юхима Григоровича Школьникова, завдяки якому я потрапив у Вінницю. До цього ми разом працювали деякий час в Чернівцях. Я дуже його поважаю, як людину, і як фахівця. На жаль Юхима Григоровича вже давно з нами немає, але я часто згадую про нього. У цього тренера було дуже сильна якість, він любив і поважав футболістів. Тому багато хлопців, які грали в Вінниці приїжджали саме під Школьникова. Тоді не було контрактів, і тому всі обіцянки, які давав клуб в особі тренера, нічим не підкріплювалися. Але футболісти завжди вірили Юхиму Григоровичу на слово і приїжджали до нього, в тому числі і я. Хоча в мене були і інші пропозиції, наприклад, від Павлова  з дніпропетровського «Дніпра». Завдяки  Школьникові я обрав саме Вінницю, і ось вже більше 25 років живу тут.

Також хотілося б відзначити, серед вінницьких тренерів, Сергія Юрійовича Морозова. З однієї сторони, це людина дуже специфічна, а з іншого боку, це людина футбольна до мозку кісток. Футболістам було достатньо зручно з ним працювати. Тому, що всі питання пов’язані з командою, з внутрішніми справами, вирішувалися не одноосібно, а спільно. До того ж, Сергій Юрійович грав на доброму рівні, працював з відомими тренерами. З ним було цікаво працювати.

– Чому не вдалося затрималися у команді «Макабі», в Ізраїлі?

Там було декілька причин.  Одна з яких, була причина не стільки пов’язана з футболом, як с особистим життям. У мене відбулись деякі зміни в сімейному стані, тому не вийшло повернутися назад в Ізраїль. Але я не шкодую про те, що залишився у Вінниці. Хоча досвід був досить цікавий, і в футбольному сенсі і в людському. До того ж тоді рівень футболу в Ізраїлі був нижче ніж в Україні, тому я особливо і не засмучувався.

– Ви були тренером і клубної команди і тренером збірної. Чи є різниця в роботі тренера збірної і клубної команди?

Звичайно є. Моя думка, що робота тренера збірної і тренера в клубі, це дві абсолютно різні професії. В клубі, і в збірній доволі різні принципи комплектування команд, тренувального процесу, підготовки і тому подібне.

– Чи була у Вас, як у футболіста  мрія, яку Ви не змогли здійснити?

Звичайно. Небагато, принаймні в українському футболі, футболістів, які реалізували усі свої мрії. У мене теж була певна мрія, наприклад грати в основному складі київського “Динамо”. Була мрія грати за збірну України. У свій час я був досить близький до здійснення цієї мрії. У кожної людини, як і в житті, є речі які реалізувалися, а є і нереалізовані.

– Який, із зіграних Вами матчів, запамятався більше інших?

Я не можу виділити якусь одну гру. Можливо, Ви очікуєте почути, що це гра з донецьким «Шахтарем» на Кубок України. Хоча це не так. Для мене найважча гра, наприклад, в тому ж 1996 році, це домашній матч з «Миколаєвом», коли ми виграли в дуже важкій боротьбі 2: 1. Для нас це була вирішальна гра за право залишитися у вищій лізі. І назву ще матч-відповідь з естонцями на Кубок володарів кубків УЄФА. Це теж була досить важка, в психологічному плані, гра, яка забрала в нас багато сил. Якщо порівнювати гру з «Шахтарем» і з естонцями, ці ігри не йдуть ні в яке порівняння. З донетчанами ми були психологічно розкуті, ми

розуміли, що можемо щось зробити для уболівальників, для міста, для команди і над нами не було такої великої відповідальності. А з естонцями ми дуже хотіли пройти далі. Ми розуміли, що повинні обігравати цю команду. В тому році ці дві ігри, з естонцями, і з «Миколаєвом», відрізняються від інших по напрузі. Якщо ж брати в цілому по кар’єрі, то таких ігор було багато. Наприклад, я пам’ятаю свою першу гру у дорослому футболі. Це була моя дебютна гра у дублі київського «Динамо», яку ми грали у Москві, з місцевим «Торпедо». Тоді я зіграв на «нуль», ми перемогли 2:0. Було декілька пам’ятних ігор за Збірну СРСР, свого віку. З «Шахтарем» була гра доленосна для всього міста, ми розуміли, що можемо вийти в єврокубки. Для нас, для футболістів, це була гра більше цікава, ніж відповідальна. Ми розуміли, що можемо добитися чогось більшого.

– Повертаючись до гри зі «Сьоном». Чи можна було пройти цю команду?

Ні. Ми розуміли, що перше коло ми зобов’язані були проходити, не дивлячись на те, що ми відчували психологічний тиск і відповідальність. А потім коли ми вийшли до другого кола, все вже залежало від жеребкування. Мені особисто дуже хотілося, щоб нам попався “Ліверпуль”, але нам попався «Сьон». Ми розуміли, що нам буде складно обіграти цю команду з багатьох причин. По-перше, це і чемпіонат, і те, що наша команда дуже ослабла в силу різних причин. Чудо звичайно могло трапитися, але в Швейцарії ми пропустили необов’язковий гол в кінці гри, програючи 0: 1. На домашній поєдинок зі «Сьоном», на мою думку була обрана невірна тактика. Ми спробували зіграти з цією командою в атакуючий футбол, чого робити не можна було по ряду причин. По-перше, це була сильна хороша команда, по-друге у нас не було ресурсів, щоб грати під таку тактику. Плюс до цього ми пропустили два швидкі м’ячі. Сили були нерівні.

– Самий невдалий матч у вашій карєрі футболіста?

Для мене він один у моїй кар’єрі. Коли я грав за збірну Союзу і отримав досить серйозну травму коліна. Я досить довго, шість-сім місяців лікувався. Потім ситуація з воротарями у Чанова склалась так, що я став основним воротарем дубля «Динамо» Київ. Мене після травми неділю тренували, готуючи до цієї гри, але я був зовсім не готовий до неї. Ми грали у Мінську, з місцевим «Динамо», і програли 5:6. Два, з цих шести голів, я пропустив з пенальті. Це при тому, що на воротах у мінчан стояв Іван Жекю, який  пропустив у цій грі п’ять м’ячів. Після цієї гри мене перевели в ірпіньське «Динамо». Більше я стільки м’ячів ніколи не пропускав. Тому вона мені запам’яталася на все життя.

– Чи є різниця між футболом, коли грали Ви і теперішнім?

Звичайно, є. Футбол дуже швидко змінюється, хоча дуже важко реально оцінити, що було тоді і що є зараз. Раніше, індивідуально, футболісти були сильніші, ніж теперішні в силу різних причин. Це не провина сьогоднішніх, і не заслуга минулих футболістів. Раніше був інший футбол. Зараз футбол більш колективний, більш тактично грамотний. Раніше більше уваги приділялося індивідуальним діям, а зараз більше тактичним. Раніше, навіть якщо згадувати другу лігу, у кожній команді було декілька дуже сильних футболісти, які навіть потрапляли  одразу до команд вищої ліги, і навіть збірної. Як приклад, можна згадати з  вінницької «Ниви»  Вишневського. Раніше більше уваги приділялося грі з м’ячем, то зараз                                                   більше уваги приділяється швидкісному переміщенню м’яча.

-В «Ниві» Ви були визнаним майстром з відбиття пенальті. Як Вам це вдавалося?

Пенальті –це палиця з двома кінцями. Якщо не помиляюся, то по пенальті ми ніколи не програвали. Кажуть, що пенальті- це лотерея.Тут я не згоден, лотерея – це коли «50 на 50» і від тебе нічого не залежить. По-перше, пенальті це більш психологічна дуель між воротарем і гравцем, і в цій дуелі народжується результат. Адже доведено, що якщо гравець пробиває пенальті сильно в куток, то воротар просто не встигає зреагувати. По-друге це якась інтуїція, досвід та передбачення. Я намагався усіма своїми діями змусити гравця ударити туди, куди я хочу. Я намагався співвідношення «50 на 50» зрушити у свою сторону. Щоб збільшити свої шанси до «70 на 30», або хоча б «60 на 40». Мені це вдавалося , бо у мене була своя система. Я дивився, як гравець підходе до м’яча, з якої ноги він б’є, на якій позиції він грає. Зазвичай, захисники пробивають в одне і теж саме місце. Нападники дуже часто б’ють в різні кути. Гравці «Ниви», якщо я не помиляюся, завжди влучно пробивали пенальті,і мені це було на руку, психологічно простіше. Я знав, що мені варто було відбити хоч би один пенальті і наша шанси на перемогу різко зростали. Сама важка серія пенальті була з київським «Динамо», адже там були першокласні футболісти.

– У чому, на Вашу думку, була причина «нічийного синдрому» «Ниви-В»?

Одна з основних причин – це організація гри в атаці, тому що, у нас не виходить швидкій перехід від оборони до атаки. Не виходить створення достатньої гостроти попереду, це все призводить до того, що створюється мало моментів, і відповідно мало забивається голів. До того ж коли команда довго не забиває, то з’являється невпевненість у собі і своїх силах.

– Чи в силах «Нива-В» повторити  успіх колишньої «Ниви»? Наприклад, грати в або в першій лізі, або премєр-лізі?

Якщо брати кадровий потенціал, то я вважаю, що ця команда може грати набагато краще. Більшість гравців команди достатньо кваліфіковані, тому для них грати у другій лізі не межа.

Вони можуть грати на більш високому рівні. Питання виходу до першої ліги, або до вищої ліги треба ставити не стільки для команди, скільки для області в цілому. У нас немає бази, немає жодного нормального стадіону, немає можливості  тренуватися на хорошому полі. Вболівальники питають : «чому не граємо на «Локомотиві?», тому що, якщо команда буде і грати і тренуватися на цьому стадіоні, ми «вб’ємо» це поле. Тому, перш ніж думати про вихід в першу лігу треба створити певні умови. І умови, це не тільки фінанси а й все вищеперелічене. Не можна тренуватися на штучному полі, а грати на траві. Це все одно, що автогонщика тренувати на велосипеді, а їздити він буде на боліді. Тим паче, що деякі села і невеликі міста мають чудові бази і поля для тренування, а Вінниця, з населенням майже чотириста тисяч, цього не має.

– Якій підготовці на тренуваннях Ви приділяли увагу при роботі з воротарями?

Я намагався поєднувати фізичну тактичну і психологічну підготовку. Все залежало від періоду підготовки. Я намагався все робити в комплексі. Для воротарів психологічна підготовка набагато важливіше, ніж для польових гравців. Завжди ділюся своїм досвідом і знаннями при роботі з воротарями, так як вважаю, що знання має силу тільки тоді, коли поширюється серед людей і приносить користь. А чи будуть воротарі застосовувати їх і як будуть користуватися цими знаннями залежить тільки від них.

– Можете згадати якийсь курйозний випадок з Вами?

Коли я грав в «Буковині», ми проводили зональну гру на Кубок СРСР в Узбекистані, з алматинським «Кайратом». Стадіон, тисяч на п’ять, був у якомусь містечку неподалік Фергани. Перше, що вразило, це те, що він був заповнений вщерть. Це було здається, у 1991 році, життя тоді вже було важке, особливо там. Так ось, під час гри, над полем завис гвинтокрил, і з нього почали розкидати агітаційні листівки. А у місцевих жителів, видно були проблеми з папіром, і всі ці глядачи кинулися на поле збирати ці листівки. Ми всі зупинилися, і разом  з суддею стоїмо, не знаємо що робити. Чекали ми десь з півгодини, але весь папір вони так і не зібрали, том угру довелося закінчити. Догравали гру, ми здається , наступного дня.

– Чи є у Вас який футбольний забобон чи прикмета?

Ні, бо я не віру в прикмети. У мене була своя система підготовки, яким чином зав’язувати бутси, як одягати рукавички, яка допомагала мені психологічно налаштуватися на гру, але це не прикмета. Я рахую, якщо людина вірить у прикмету, це ознака слабкості. Все повинно залежати від футболіста,  а не від прикмет. Хоча у футболістів прийнято вірити в забобони. Наприклад, жінка в автобусі  до нещастя, або не можна, щоб автобус назад здавав у день гри. Але у сучасному футболі вже починають відходити від цих забобонів.

– Чим любите займатися у вільний час?

Коли як. Можу почитати , можу просто послухати музику або погуляти з собакою. Все залежить від настрою. Якихось особливих хобі у мене не має.

– Що б Ви побажали вболівальникам «Ниви»?

Терпіння, тому що я не бачу, що найближчим часом будуть якісь зміни у Вінниці, по відношенню до футболу. У нас зараз не все виходить так, як хотілося б. Вболівальники це теж бачать. Вболівальники – це певна сила. Якщо суспільством керують політика, релігія, то можна сказати, що вболівальники це теж певна “партія”, яка має свою філософію і завдання. Їм набагато простіше об’єднатися. Тому хочеться побажати вінницьким вболівальникам, щоб вони намагалися впливати на владу. Адже, як би чого не хотіти, або не робити, наявність або відсутність футболу, в більшій частині, залежить від влади, від їхнього ставлення до футболу.

Без сприяння влади створити хорошу професійну команду в місті практично не реально. Тому побажаю вінницьким вболівальникам, по-перше, не здаватися, а по-друге, вірити в краще.

 

Інтерв’ював Загоруйко Л.