Солов’єнко: «Коли Дворкіс казав, що хоче стояти поруч із Президентом на фіналі Кубку за участі «Ниви», вважали це фантастикою»

Нещодавно нашу команду залишив тренер Юрій Солов’єнко, який вважає Вінницю головним своїм футбольним містом та який допомагав Василю Васильовичу Вовку і Вадиму Ігоревичу Кудіярову відроджувати та піднімати «Ниву». Нагадаємо, він перебрався до Академії футбольного клубу «Шериф» (Тирасполь).

Юрій Леонідович погодився відповісти на наші питання.

– Мене вже запрошували у Тирасполь два роки тому. Але тоді «Нива» тільки будувалася, були складні часи. Тому на той час я відмовився від пропозиції. Сьогодні «Ниву» тренує дуже досвідчений тренер, команда «на ходу». І розуміючи, що третього шансу може й не бути, я вирішив «повернутися» в Тирасполь, адже я там вже працював раніше. Залишив «Ниву» спокійно. Я впевнений у команді, у тренерському штабі та у вболівальниках. , – каже він.

– Давайте пригадаємо Солов’єнка-футболіста. Ви самі з Києва. Але головним футбольним містом для Вас стала Вінниця…

– Звичайно. Це не підлягає сумніву. Адже я прийшов сюди вісімнадцятирічним хлопчиком. Це місто, ця команда мене прийняли та зростили. Тому тепер Київ для мене – батьківщина, а Вінниця – рідне місто.

– За ті роки, що Ви грали у Вінниці, який сезон став самим важливим та значущим?

– Напевно, вболівальники чекають відповіді, що це рік єврокубків. Тому що для самого клубу це було дійсно феноменальною подією. Але це трохи не так. Я б сказав, що для мене кілька сезонів були значущими. Тому поруч із єврокубковим я б поставив сезон повернення у вищу лігу (1993/94) та сезони у буферній лізі (1990-91). Бо тодішня буферна ліга була дуже сильна за складом учасників. Там виступали одні з кращих команд Прибалтики, Росії,

Білорусії та інших республік Радянського Союзу.

Наразі, мабуть, всі чемпіонати тодішніх республік є слабшими за тодішню буферну лігу (звичайно, окрім чемпіонатів України та Росії). На мою думку, це чотири найважливіші сезони «Ниви».

– Які курйози та смішні моменти запам’яталися?

– Питання дуже класне. Справа в тому, що щось смішне відбувається майже щодня. Все запам’ятати просто неможливо.

Ну, наприклад, був такий момент, коли я грав за донецький «Металург». Команди збираються приблизно за півгодини, за годину до гри або до тренування. Я тоді товаришував з Віталієм Мінтенко. Наше спілкування в роздягальні було настільки запальним та цікавим, і став помічати, що інші гравці почали раніше приходити. Коли я запитав, чому вони так зарання приходять, то вони відповіли, що просто хочуть чути все з самого початку.

Також було і прибивання тапочок до полу, зав’язування гетр. І на машини чіпляли всілякі смішинки типу «за кермом злий пес» та інше. Було ще багато чого смішного. Але я просто не маю права це озвучувати, тому, що це було не зі мною.

– З ким спілкуєтесь з колишніх партнерів?

– Спілкуюсь із Віталієм Тарасенко, з Володимиром Циткіним та з іншими.

– Що стало причиною завершення кар’єри футболіста?

– Травма. Як і у більшості спортсменів. Мені було, здається, 31 рік, і виникла проблема із паховими кільцями. Для продовження спортивної кар’єри потрібно було робити операцію. Для звичайного життя можна було обійтись без неї. Володимир Рева, що працював тоді тренером, дізнавшись про мою проблему, запропонував навчатися тренерській науці.

Проаналізувавши всі обставини, я погодився та прийняв, напевно, найважче рішення для кожного спортсмена – закінчити кар’єру. І, завдячуючи клубу цей перехід від однієї справи до іншої став для мене максимально безболісним.

– Юрію Леонідовичу, вже третій сезон поспіль перед «Нивою» ставиться завдання виходу у першу лігу. В чому причини попередніх невдач?  

– Однозначно, нам не вистачало досвіду. Досвіду у всьому. І в тому разі досвіду футболістів (подивіться, з того складу практично нікого не залишилось – і це еволюція клубу).

Подивіться на клуби, що вийшли у першу лігу. Наприклад, «Агробізнес». У нього є свій стадіон, своє тренувальне поле, є де жити та власний автобус. Звичайно, значення мають й фінанси, тому у деяких команд спостерігався сильний стрибок. «Нива» еволюціонує не так швидко. Але нічого жахливого в цьому нема. В майбутньому все одно буде результат.

– Згадайте, якою була ситуація із матеріальною базою у часи Вашої ігрової кар’єри. 

– Тоді ми майже жили на стадіоні. Це був мій дім. Томах сказав, коли має бути тренування – воно тоді й проходило. Я коли хотів, брав м’яча, і йшов сам на поле тренувався. Ми не під кого не підлаштовувалися. А тепер як? Хочеш провести тренування – тренер має бігати щось підписувати, домовлятися, щоб 2-3 рази потренуватися. Команда немає нічого свого. Навіть тренерська кімната – це оренда. А оренда – це щось чуже.

Тренер має планувати тренувальний процес на місяці вперед. А ми у «Ниві» не могли спланувати навіть на пару днів. Завтра піде дощ і нас просто не пустять на поле тренуватися. А тренеру, що робити? Я впевнений: тільки почне з’являтися щось своє у клубу – почнеться стрімке зростання.

Я не вимагаю від нашої влади такої бази, яку має «Шериф». Це інша країна, інші гроші. Але чому Житомир може будувати два стадіони для вболівальників та базу заміську для команди, а Вінниця не може?! Житомир – це що, інша країна?

Колись Дмитро Дворкіс (колишній мер Вінниці – авт.) казав: «Я хочу стояти поруч із президентом країни на Республіканському стадіоні на фіналі Кубку, коли гратиме «Нива». Я тоді посміявся над цими словами. Це виглядало, як фантастика! Але ж Дмитро Дворкіс все ж стояв там! Бо все у ті роки працювало на «Ниву». Місто та вся область.

А ми зараз просимо адміністратора зателефонувати військовим льотчикам та дізнатися, буде завтра дощ чи ні. Бо, якщо буде дощ, нам не дадуть тренуватися. Це мають бути проблеми персоналу поля. Вони мають готувати його до гри  та прибирати від снігу, а не гравці із вболівальниками.

Матеріал надав Олег Семенов