Перші удари по м’ячу та протистояння зі Жмеринкою: історія вінницького футболу

Гра, якою в наш час захоплюються мільйони, потрапила до Вінниці випадково. Сина високопоставленого військового перевели навчатись до нашого міста, ближче до батька. Він привіз з собою великий шкіряний м’яч і коли пішов знайомитись з місцевими хлопчаками, взяв м’яча з собою. Минуло трохи часу і вони створили перші вінницькі футбольні команди.

Цей текст не є історичним дослідженням і не претендує на відкриття нової історичної правди. Стаття повністю опирається на спогади Георгія Брілінга, викладені в книзі “Вінниця у спогадах”.

Футбол, як окремий вид спорту виник у Великій Британії в другій половині ХІХ століття. Він швидко набирав популярність та поширювався світом. На теренах Російської імперії перші футбольні команди почали з’являтись в 1897 році. В Санкт-Петербурзі в 1901 році вже створили свою футбольну лігу. Минуло ще десять років і прямо з імперської столиці футбол потрапив до Вінниці.
Перші удари по м’ячу

У Вінниці в той час розвиток спорту напряму був пов’язаний з островом Спорт, який розташований в районі сучасного Київського мосту і наразі затоплений. На самому острові та на лівому березі Південного Бугу (сучасний півострів Бригантина) займались студенти реального училища в рамках спортивної організації під назвою “Спорт”. Саме там і розпочався вінницький футбол.

Купальні і “Спорт” в 1910 році
– У Вінниці перебували декілька військових частин та штаб корпусу. Начальником цього штабу був дуже видатний і красивий генерал Адаріді. В 1910 році він перевів з Петербурга до Вінниці свого сина Бориса до шостого класу реального училища. Це був доволі дебелий і приємний на вигляд юнак, вельми енергійний та ініціативний. Саме цей Борис і приніс влітку 1911 року на “Спорт” дивний, великого розміру, шкіряний м’яч, – писав у своїх спогадах Георгій Брілінг, який брав безпосередню участь в тих подіях.

За словами Брілінга, саме тоді у Вінниці вперше лунали удари по футбольному м’ячу. Спершу ніякої схожості на футбол не було, юнаки просто били по м’ячу та намагались його відібрати одне у одного. Згодом вони почали ділитись на дві команди та намагались забити м’яч у “ворота” – два кашкети на землі. До гри долучався навіть один з викладачів реального училища на прізвище Бімман.

– Звісно, ніякої розмітки поля не існувало, й іноді можна було бачити кумедну картину: за м’ячем женеться цілий хвіст гравців, причому попереду Бімман, адже він найбільш довгоногий, за ним Адаріді, а вже за Адаріді – ціла купа малюків, серед яких не останнє місце займав і я, – пригадував Брілінг. – І ця гонитва за м’ячем іноді відводила обидві “команди” далеко від поля, до теперішньої водокачки чи до садоводства Геллера, а поле залишалось порожнім – там самотньо стояли на своїх місцях тільки два голкіпери.

Навчання основам гри

З основами тогочасного футболу вінницьких хлопчаків знайомив Борис Адаріді. Невдовзі до них приєднались ще декілька київських футболістів з 1-ої київської гімназії: брати Белінські, брати Свенцицькі та інші.

Навчання техніці гри відбувалось досить повільно. Як згадував Георгій Брілінг, на те, щоб перейти від удару носком до удару підйомом потрібні були місяці. Гру головою або лівою ногою вважали чимось неймовірним.

Реальне училище

– Ця ліва нога послужила мені дуже хорошу службу: я так натренував її, що вона стала в мене ведучою, а тому мене завжди приписували до лівого флангу нападу, включно з різними збірними Вінниці. Це почесне місце лівого краю я займав до 1927 року.

Розподіл гравців за спеціальностями відбувався теж повільно. Форварди та голкіпери як такі з’явились лише в 1912-1913 роках. Футбольної форми спортсмени теж не мали. Замість гетрів використовували жіночі панчохи, а замість шортів – обрізані кальсони. Бутси в ті часи коштували від 6-8 рублів, тому хлопці грали в своєму повсякденному взутті, чим доставляли батькам купу неприємностей – взуття часто рвалось.
Якими були перші команди і хто в них грав?

Перші дві вінницькі футбольні команди було створено на острові Спорт і складались вони з учнів реального училища. Команди називались “Сокіл” та “Стелла”. Окрім “реалістів” свою команду створили учні комерційного училища. Багато в чому їм допоміг Пулевич, який переїхав з Миколаєва, де вже мав досвід гри в футбольній команді. Пулевич привіз до Вінниці легенди про миколаївського гравця Бейта і на основі цих розповідей виник термін “бейтовський удар”, яким характеризували дуже потужний удар по м’ячу.

– Ніякої гнучкої та складної стратегії гри ще не було. Першим наближенням до якої-небудь стратегії стала вимога всім форвардам йти однією лінією, одним фронтом. Ніяких інших порядків ми не знали. Хавбеки (півзахисники – авт.) розташовувались по своїй лінії, а біля воріт два бека (захисники – авт.), правий та лівий, теж приблизно на одній лінії, але вже з’являлось розуміння того, що хавбеки – це тактично рухома частина команди, яка може переходити і в напад, і в захист… Офсайди ми знали чисто теоретично, але зовсім не вміли активно ними користуватись, – описував реалії тогочасного футболу Брілінг.

Згодом почали виникати й інші команди, не тільки в навчальних закладах. Однією з таких була команда пивоварного заводу Фучека (завод був розташований на перехресті сучасних вулиць Стрілецької та Київської).

– Основне ядро команди – чехи з сімей власників заводу, – описував футболістів-пивоварів Георгій Брілінг. – Команда була не надто сильною і доволі різноманітною. В нападі грали дві-три людини зовсім не юнацького віку. Ця команда завжди подобалась нам, як дуже дисциплінована, витримана, спокійна. Ніяких суперечок у нас з ними ніколи не було.

Великою проблемою для тогочасних футболістів стала відсутність футбольних майданчиків. Гравцям реального училища ще більш-менш пощастило, адже вони мали власне маленьке поле поблизу острова Спорт. Для офіційних ігор воно не підходило, проте влаштовувати тренування та товариські матчі там можна було.

Південний Буг та Старе місто

Ще одне поле було розташоване на Старому місті. Величезний трикутний майданчик зі щільним трав’яним покриттям називали “Царине поле”. Ймовірно, мається на увазі та частина Старого міста, де й досі зберігся топонім Царина – район площі 8-го березня. “Реалісти” використовували майданчик в якості запасного поля. Єдиним мінусом того місця, на думку Брілінга, була велика відстань від середмістя.
Суперники зі Жмеринки та грізний Василь Оттен

Вінницькі команди потребували суперників, але розуміли, що грати проти команд з Києва чи Одеси їм ще рано. Одними з потенційних суперників стали жмеринські футболісти. Там цей вид спорту активно розвивався і був навіть на трохи кращому рівні, ніж у Вінниці. Брілінг пояснює це тим, що жмеринський футбол був тісно пов’язаний з розташованими там стрілецькими полками. Військові мали свої навчальні майданчики, де могли без проблем тренуватись.

Перший матч вінницької збірної проти жмеринчан, який відбувся восени 1913 року, завершився нічиєю 1:1.
– Наступна зустріч відбулась весною 1914 року, знову в Жмеринці. Це для нас був чорний день. В Жмеринці сталась велика зміна: з’явився новий гравець і не просто гравець, а зірка першої величини – Василь Оттен, – писав Брілінг.

Василь Оттен був студентом Київського політехнічного інституту, в команді якого грав на позиції голкіпера. Пізніше він став капітаном цієї команди, був воротарем першої російської збірної. Міг грати не лише на позиції воротаря, але й на позиціях захисника та півзахисника. За версією газети “Український футбол”, входить до десятки кращих українських гравців 1910-х років. Під час свого жмеринського періоду грав на позиції захисника.

Василь Оттен

Брілінг описує Оттена як високого, жилавого хлопця з довгим виступаючим носом та зачіскою “їжачком”. Граючи в Жмеринці, Оттен зневажливо ставився до футбольної форми і виходив на поле в брудній сорочці, старих бутсах та пом’ятих шортах.

В тому матчі вінницька збірна складалась переважно з гравців “Сокола” (вже перейменованого в “Уніон”) та “Стелли”, тобто реальне училище вкотре було основою вінницького футболу.

– На цій зустрічі Жмеринка зовсім розчавила нас, використовуючи офсайди, – пригадував Георгій Брілінг. – Можна було більшу частину часу бачити “Ваську” (Оттена – авт.) біля центру поля, як він розмахує руками та підганяє вперед своїх форвардів та хавбеків. І його зовсім не хвилювало, що його ворота залишались без будь-якого видимого захисту.

Другий матч проти Жмеринки Вінниця програла з рахунком 0:2 або ж 1:2 – з цього приводу Брілінг має сумніви у своїх спогадах.
Посилені тренування та “німець” в команді

Після другого програшу жмеринчанам вінничани почали серйозно працювати над своєю технікою, тактикою та стратегією гри. Значною перевагою став прихід до команди музиканта Генріха. Він був одним з музикантів “австрійського” оркестру, який щовечора виступав у кафе “Шато-де-фльор” (район сучасної школи № 3). З висоти правого берегу Бугу він міг бачити спортсменів, які тренувались на протилежному березі.

– І от, одного разу вдень, під час наших тренувань на полі “Спорту” до нас підійшов якийсь маленького зросту і доволі худий чоловік і на якомусь слов’янсько-німецькому жаргоні запитав дозволу пограти з нами.

Вінничани досить швидко зрозуміли, що Генріх справжній профі. У себе вдома, в Австрії, він грав за професійну команду, але через перелом ноги покинув кар’єру футболіста. Гри йому не вистачало, тому у Вінниці він вирішив приєднатись до місцевої команди. І став для неї цінним здобутком, завдяки своїм вмінням та досвіду. В команді його називали “німцем”.
Нейтралізувати Оттена: третя гра проти Жмеринки

Перед третьою грою з командою Жмеринки, вінничани підсилили свою команду і багато тренувались, та все ж, побоювались Василя Оттена. Рештув жмеринської команди вони вважали рівними суперниками, а от київського професіонали ставили значно вище за себе.

– Я чудово пам’ятаю ту гру і склад нашої команди. В захисті стояли два брати Мироновичі – Міша і Саша, дуже спокійні та дисципліновані гравці, хороші саме в захисті. Хавбеками були: Вахневський, Всеволод Миронович. В нападі: Брілінг, “німець”, Якубовський, Кістяковський та Клейст. Це було дійсно найкраще, що ми могли підготувати, – описував тогочасну вінницьку Георгій Брілінг, який і сам брав участь в тій грі.

Оттен намагався вести гру на своїх умовах, втім, виходило це в нього не дуже добре. Вінничани активно грали в нападі, а жмеринчани перейшли в захист, не ризикуючи самим атакувати і залишати беззахисними свої ворота. Гра відбувалась переважно біля центру поля і навіть за таких умов траплялись серйозні зіткнення з Оттеном. Вінницький форвард Якубовський активно блокував “Ваську” і йшов на жорсткі зіткнення. Враховуючи, що Якубовський був більшим та сильнішим, Оттен був не в захваті від такої гри. Можливо саме тому він вирішив застосувати “хуліганський” прийом проти Генріха – вдарив ліктем під дих. У відповідь отримав такий самий удар.

– Я в цей час перебував поряд з “німцем”, бачив цей джентльменський обмін люб’язностями і чув люте шипіння “німця”: “Капут махен! Капут махен!” (ламати – авт.).

Протягом гри вінничани поступово перебирали ініціативу на себе і все ближче підбирались до воріт жмеринчан. В підсумку збірна Вінниці таки перемогла з рахунком 2:1 або 3:2. За словами Брілінга, це була значна перемога.
Смерть на полі та занепад вінницького футболу

Протистояння зі Жмеринкою стало найбільшим досягненням вінницького футболу з моменту його виникнення. Того ж літа, 1914 року, розпочалась Перша світова війна і вінницька збірна розпалась. Першим з команди пішов Генріх. Разом зі своїм оркестром він просто зник. Інші гравці йшли на фронт або вступали до військових училищ. Багато хто закінчив навчання в реальному училищі в 1915 році й виїхав з Вінниці.

“Спорт”

Під час війни у Вінниці та в Подільській губернії зрідка влаштовувались матчі. Одним з найбільш яскравих є гра військовиків Російської імператорської армії з чеськими військовополоненими. Чехів утримували в Жмеринці. За словами Брілінга, вони почували себе доволі вільно. Серед чехів знайшлось багато футболістів, тому зрештою дійшло до гри з офіцерами 15-го полку. Останній перебував у Вінниці.

Гра відбувалась на полі “Спорту”. Центральним нападаючим у чехів був Чацький – один з найвідоміших у Чехії гравців на той час. Перша половина матчу закінчилась з рахунком 2:0 на користь чехів. Бажання військових відігратись призводило до напружених моментів на полі. В одну з таких митей Чацький зіштовхнувся з центральним форвардом суперників. Зіткнення було сильним, обидва гравці опинились на землі. Чацький піднявся, а суддя присудив штрафний на користь чехів і чекав поки встане гравець 15-го полку. Але він так і не встав – від зіткнення гравець помер прямо на полі.

Чацького заарештували і того ж таки дня судили військово-польовим судом. Втім, його виправдали і наступного дня відправили назад до Жмеринки.
– Футбол завмирав…, – описував у своїх спогадах період після Першої світової Георгій Брілінг. – Лише напівдитячі команди регулярно “кікали” в один гол на полі “Спорту” та на різних городах. Одна з таких команд через вік гравців отримала прізвисько “Пупсик”, яке за нею закріпилось.

На цьому завершився перший етап становлення футболу у Вінниці. Повсякчас виникали різноманітні команди, але новий етап розвитку розпочався аж в 1957 році з появою команди “Локомотив”, відомої в наш час як вінницька “Нива”.

Фото з книги “Вінниця у спогадах”

Ілюстративне фото: http://gottfriedfuchs.blogspot.com

Джерело: “Вежа”